– історія кохання пані Оксани та її чоловіка Ігоря з Азову,
який зараз перебуває в полоні.
п'ятниця, 198-й день війни
…Щодня я приходжу у квітковий магазинчик, який ми відкрили у Львові. Приїхали сюди втрьох з подругами з Маріуполя, натрапили на цей занедбаний продуктовий магазинчик, зробили ремонт, і працюємо. Хоч ще немає меблів, але мені тут дуже комфортно. Я не маю планів кудись їхати, і дуже хочу, щоб чоловік мною пишався. Ми вже 36 років разом. Він колись привіз мене до Львова у весільну подорож. Я вперше побачила місто його очима. Коли пішов служити, домовилися, що я приїду сюди…
Відмовила, щоб ще раз освідчився
У наш час після закінчення вищих навчальних закладів було таке дійство як «направлення на роботу». Я закінчила спочатку Немирівський будівельний технікум, і в мене було розподілення в Кривий Ріг. А Ігор закінчив тоді Жданівський державний інститут за професією інженер-електрик. Маріуполь називався Жданів тоді. Він теж приїхав в Кривий Ріг за направленням, та наші гуртожитки були поряд.
Зустріч? Було якесь змагання, де потрібно було представляти свої організації, Так ми і познайомилися в автобусі. Після того він вже від мене не відходив.
Мабуть, то було кохання з першого погляду. Він мені так сподобався ще, мабуть, до того коли ми зустрілися в автобусі. Бачили його з дівчатами з вікна гуртожитку. Знаєте, як ото з вікна дівчата дивляться? Ну, але ж ми такі горді. Ми ж дівчата! Ми ж собі не дозволяємо якось там дивитися прямо на хлопців.
Він дуже швидко мені запропонував вийти за нього заміж – десь за місяць. Я відмовила спочатку. Але не тому, що я не хотіла за нього заміж іти, а тому що так треба було. Дуже чекала, щоб він другий раз запропонує. Запропонував десь за тиждень знову, і аж тоді я погодилася. Подумала, що третій раз може не запропонувати.
Для України у нас родина стандартна: є донька старша та син, четверо внуків і від батьків залишився ще мій вітчим. Та і ми з чоловіком.
Я працювала в будівельній компанії. Робила наш Маріуполь славним. Ми робили ремонти садочків, лікарень, шкіл… Любила свою роботу і виконувала її якісно, але вона не була для мене на першому місці. Для мене основне – сім’я. Мабуть, це від матері і від бабусі.
Мені дуже, на велике щастя, пощастило з чоловіком. Не всім так щастить. Бо чоловіки, вони більше таки до роботи. У них є такий пунктик, що більше мають працювати, якісь справи, зустрічі, пиво, футбол, захист країни…
Дві тисячі чотирнадцятий. "Хтось має то захищати..."
Спочатку він не був «Азові». У 2014 році долучався до Маріупольської дружини, яка була організована для захисту міста. Це були патріотично налаштовані люди. Один раз вони без «Азову» відбили місто та на міську раду встановили наш жовто-блакитний прапор. Хлопці то зробили силами «без військових». Але, скажу, що тоді то не росіяни були… Може вони і були, але не так багато. Там більше було колаборантів, ніж російських військових.
А потім Ігор пішов в «Азов». Як тільки почалися бої і був наступ. Зібрався і пішов добровольцем одразу в Широкіно.
Переконати ніколи не намагалася свого чоловіка не йти. У нас є діти, у нас є онуки і хтось має то захищати. Мій чоловік має досвід, розумний та знає, як то робити. Тому краще воюватиме той, хто вміє.
Я завжди була вдома і чекала його, тому що він приїздив раз на тиждень. А я все прала, годувала його, він спав у своєму теплому ліжку і збирала їм їжу. Так має кожна дружина робити.
Коли чоловікові дали нагороду за захист міста Маріуполь у 2014 році, він сказав, що то не тільки його, а й моя нагорода. Я дуже вдячна йому.
Бої за Азовсталь
Ігор одразу 24 лютого відправився у військкомат, як тільки почалася ця війна. І вже 26-го пішов захищати країну. Останній раз з ним зв’язок був 28-го лютого, але я деякий час знала, як він там.
Ми живемо між самою Азовсталлю та Драмтеатром. Уся Азовсталь у нас, як на долонях. Є там міст на лівий берег. Спочатку він був зі своїм підрозділом на захисті того мосту в перші дні. А тоді вже він виконував завдання на самій Азовсталі.
Потім я приходила кожного дня до того мосту після зникнення зв’язку, щоб дізнатися, що там з чоловіком. Я могла спитати собі у наших хлопців, з’ясувати, бо у них були рації. Не спілкувалася з чоловіком, бо він був на завданні, але через хлопців знала що все гаразд. До якогось часу...
А вже тоді 17-го березня ми вже не змогли дійти до самого мосту: за метрів 300-400 нас зупинили наші військові, бо йшов сильний бій. То вже був не підрозділ Ігоря.
Перед цим ми 4 дні не приходили, бо були сильні обстріли. Коли вже з батьком шукали машину, аби виїхати з Маріуполя, я хотіла через хлопців передати Ігорю, що їду. Але не вдалося..
Янгол-охоронець
Ігор, коли йшов до «Азову», мені сказав: «Ти повинна розуміти, що ти не маєш здатися в полон. Якщо ти здасишся в полон, то прийдеться здаватися мені. Ти не витримаєш. Тебе будуть катувати. Навіщо воно тобі здалося?».
Тому ми домовилися: я або десь сховаюся, або виїду до Львова. Я йому пообіцяла і стримала слово.
Ми з батьком, коли виходили з дому, увесь час йшли пішки і десь за 200 метрів до блокпоста зупиняється хлопчик. Підібрав нас.
Нам дуже пощастило, бо збиралися йти увесь час пішки і не знали на скільки нас вистачить. Хлопчик тільки в машині нас спитав, куди нам треба. Він їхав до Запоріжжя – і ми також. Так ми їхали, майже безперестанку під обстрілами. А потім дісталися до Львова.
Думаю, в нас з батьком є янгол-охоронець, бо там, де неможливо було вижити, ми вижили. Ми цілі і у нас не було жодної подряпини чи поранення.
Море і море
Я асоціюю, мабуть, наше сімейне життя та кохання з морем… Тому що все в житті так буває хвилями, знаєте? Все одно бувають охолодження, переживаєш різні періоди, бо життя довге. Але які би не були періоди, які би не були неприємності, ми їх проходимо достойно. І ти розумієш в якусь хвилину, що для тебе ця людина все одно найдорожча що би не сталося, що би не було, тому що пробачаєте багато один одному. Таке життя…
Ми робили помилки з ним , але ми не втратили теплих стосунків. Завжди перемагає сім’я і любов.
За два дні до теперішньої війни, що сталася 24-го лютого, він мене зустрічав з роботи. Я там купувала речі додому і треба було, щоб він мене зустрів. Я, мабуть, трохи запізнилася. Питаю: «Ти мене давно чекаєш»?, а він мені: « Все життя…». Хіба таке можна забути?
Я навіть ніколи так не думала, що в моєму віці можна так кохати…
Komentar