- Історія Марини та Юри, журналістів
Субота, 199-ий день війни
…Я знала, що цей день колись настане, дуже хотіла цього. Говорила йому, що треба створювати сім'ю, казала: “Юра, ти такий класний хлопець. Я вже хочу бути твоєю жінкою. Альо, скільки можна?”. Він відповідав: “Треба-треба, треба-треба”. А потім я вже так довго чекала, що відказувала: він не хоче, то і мені не треба. Дуже часто так буває, коли ти вже здаєшся, а воно тобі так – гоп! – і є.
“Точка відліку наших взаємин”
Я сама з Косова, а Юра – зі Львова. Познайомились ми саме у Львові, куди я переїхала вчитися і залишилась працювати. Він журналіст на одному місцевому телеканалі, я – на іншому. Тож наше перше знайомство було якраз на зйомці. 5 років тому.
Дивлюсь, такий бородатий дядько стоїть і я ще так собі подумала: “Гмм, в журналістиці так мало чоловіків, ніколи не бачила, одні жінки”. Він тоді мені здався старшим, я ще подумала, що точно одружений. Юра мені одразу сподобався. На той момент я була ще дуже юною журналісткою, приблизно місяць працювала. На тій зйомці попросила у нього пресреліз. Він мене тоді не запам’ятав, був дуже заклопотаний. Мабуть, спілкування з хлопцями з АТО йому було цікавішим.
Ми познайомилися пізніше на зустрічі юристів. Коли я зайшла до зали, він вже сидів і мене покликав пальцем. Сіла біля нього – і у мене було таке враження, ніби ми знайомі з ним вже давним-давно. З ним було настільки легко і класно, що коли пригадую цей день, відчуваю всередині світло. Не розуміла: чи це від нього промінь, чи від мене, але було щось дуже тепле – я таке відчула, напевно, вперше в житті. Вже зараз усвідомлюю – це було кохання.
Був грудень 12 число, Андріївські вечорниці, коли всі дівчата мають йти ворожити на судженого-ряженого, а я знайшла свого. Той день був такий теплий, на вулиці було ніби бабине літо. Тоді попереджали про штормове попередження, і я кажу Юрі: “Сьогодні, кажуть, буде штормове попередження, а мені здається, що в мене загроза закохатись”.
Ми з того часу почали дуже багато переписуватися, переважно на юридичну тематику, відштовхуючись від зйомки. Це була точка відліку наших взаємин. Ми через декілька днів пішли гуляти. Потім все якось закрутилося і переросло в стосунки.
Зустрічались таємно, а про освідчення дізналося пів України
Мені з Юрою дуже цікаво як з людиною, колегою. Ми дуже багато проводили часу разом. Так тягнуло до нього, відчувала з ним такий великий зв’язок, як ні з ким іншим. У мене тоді були інші кавалери, але він у мене був на першому місці. Він ще відтоді засипав мене компліментами, завжди казав: “На добраніч, рибка”, “Доброго ранку, бузька”.
Я завжди йому кажу: “Ти так жорстоко вбиваєш ворогів і так ніжно вмієш любити”. Одного вечора він мені подзвонив і сказав: “Моя подушка так пахне тобою, я дуже за тобою скучаю”. Це ми не бачились десь 3 дні. Тоді зрозуміла, що я теж дуже за ним сумую, і після цього ми були завжди поруч.
Він мені показував Сихів з 12 поверху, а я йому – печери, біля яких жила. Ми ходили разом за грибами у Львові, їздили разом до нього в село. Ми садили разом дерева – дубки. Дерева посадили, ще залишилось збудувати будинок, а квіти на День матері він мені вже дарує, як майбутній мамі..
Юра дуже цінує в мені те, що я гуцулка, що дуже люблю усе своє. Він підписується на різні мої штуки. Наприклад, цієї зими ми не провели Різдво, як всі нормальні люди, бо я захотіла вивчити коляду. І ми аж до вечора вчили і записували на відео. Він взяв у друга гуцульський кептар, я одягнула вишиванку. Грала на бубні і ми колядували.
Каже мені часто: “Ти мольфара, бо мене приворожила” або “Розкажи щось про те, як у вас там гуцули роблять”. Діалекти переймає, дуже це любить і цінує. Говорить: “Я вже такий киринний (брудний), попери мені”.
Я говорю йому одного разу: “Треба їхати в гори, мені треба побачити, чи ти вмієш ватру класти. Бо шо то за хлоп, шо ватру не вміє класти? Щоб я знала, з ким я далі йду по житті”. Нам цікаво і весело вдвох. Разом ми вже чотири роки.
Десь рік зустрічалися таємно: це додавало якоїсь гостроти. Тоді про це знали тільки наші найближчі, а нині дізналося пів України, побачивши освідчення у прямому ефірі.
"Покохаймося як востаннє, бо завтра може початись війна"
Десь за чотири місяці до війни ми планували поїхати удвох за кордон, хотіли заробити грошей на весілля. Готували документи, були на співбесідах. І у січні, коли треба було подавати останні документи, я прийшла додому і кажу: “Ти знаєш, я не хочу нікуди їхати”. А він каже: “Так ти ж була затійниця, ти хотіла”.
А у мене тоді було таке дивне відчуття. Я ще йому сказала, що відчуваю потребу бути як журналістка в Україні. Були думки переїхати у Київ, у мене був тоді кар'єрний пік. Юра мене в цьому підтримував, але сказав: “Ти ж розумієш, якщо в Україні щось почнеться, нам доведеться повернутись”. Це було таке інтуїтивне відчуття – ще не їхати, почекати.
За три дні до повномасштабного вторгнення ми лягали спати, і Юра кожного вечора казав: “Треба сьогодні покохатись, як востаннє, бо завтра може початись війна”. Ми лягали, прокидались – і нічого. Наступного вечора і ранку – ситуація повторювалася.
Третьої ночі ми лягали і він каже: “Ну, завтра може початись війна. Покохаємось: як востаннє”. Я така кажу: “Ти вже третій день про це кажеш. Я вже тобі не вірю”.
Він вранці мене будить і таки говорить: “Війна почалась”. Я думала, що це жарт, тому що він уже два рази мене обманював. А він серйозно повторює: “Бузька, вставай. Війна почалась. Там і там бомбили”. Ми прокинулись, я не знаю, що робити, а він спокійно: “Смаж яйця і біжи працювати”. Ми поснідали, я пішла на роботу.
Того вечора були зачинені всі заклади. Ми працювали цілодобово до ранку. Коли я прийшла додому, Юра каже: “Там твої дівчата без їжі, бо все зачинено. Давай щось приготуємо”. Ми зварили велику каструлю гречки з м'ясом, що було вдома, і принесли на роботу. Дівчата досі згадують це.
Увечері ми принесли гречку, а зранку 25-го Юра пішов на війну. Я знала, що він піде, іншої реакції я й не очікувала, бо він у 2014-ому рік був добровольцем в АТО, ще рік – військовим журналістом на фронті.
Завжди казав, що війна буде, і це буде наймасштабніша боротьба в нашій історії, яку ми маємо виграти. Я не знала, що робити. Він каже: “Ти дуже потрібна як журналістка – мусиш тут працювати, а я мушу воювати”.
Усе говорив: “Чого ти плачеш? Це ж для чоловіка такий шанс взяти москалів, продовжити історію наших Шухевичів, Коновальця, завершити те, що вони почали. Це дуже великий шанс для нас, для воїнів. Ти ж маєш пишатися своїм чоловіком”.
І я дійсно так думаю, я ж маю пишатися своїм чоловіком! Я не маю плакати. Його слова стали для мене знаковими. У мене взагалі немає страхів, окрім єдиного страху – за життя Юри.
- Я йду перемагати!
- Бережи себе!
Коли він почав складати рюкзак, діставати з шафи свої речі з 2014 року, я просто на це все дивилася. Була готова, не плакала, казала: “Так, звісно, ти мусиш йти”. У мене не було такого, що він лишає мене. Нііі. Він казав, що я дуже мудро до цього поставилася, що такі чоловіки знаходять собі таких жінок.
Усвідомлення прийшло, коли речі відправлялися в рюкзак… Я сиділа і не знала, чи йому треба допомагати щось складати, чи йому треба готувати поїсти. Це був такий момент, коли я не знала, що робити.
У нас є така іграшка – лікар, який тримає овечку під пахвою. Я дуже люблю овець. Юра мій називає мене маленькою овечкою, каже: “Ти така кудлата”. І ось я витягнула ту маленьку вівцю і кажу: “Візьми її з собою і пам’ятай, що ти маєш повернути її до лікаря цілою, аби не довелося лікувати”. Тобто, лікар лишився в мене, а овечка – в нього. Він має берегти її, щоби не мерзла. Ця овечка тепер не тільки символ Гуцульщини, але й символ його повернення.
Наплічник повний, він бере мене за руки, мої очі стають повними.
“Я – воїн ЗСУ. Я у 80-ці. Тут стільки мужиків, які готові зносити голови москалям. Я йду перемагати, а не помирати. Ти чого? Сильно тебе люблю. Подбай про батьків”, – сказав тоді мій Юра.
Мене не вчили, що говорити хлопцеві, який іде воювати. Сказала, що люблю і щоби беріг себе. А після обіймів, я вже не пам’ятаю нічого, що він казав…
"Я хочу бути в Балаклії, щоби зустріти тебе"
Коли він поїхав, я роздрукувала багато наших спільних фотографій, хоча раніше цього не робила, розвісила їх у кімнаті повсюди. Я не прала його одяг, том що там був його запах, який я хотіла зберегти.
Мене рятувало те, що він дуже часто був на зв’язку, за можливості писав, попереджав, коли не буде можливості вийти на зв'язок. Спершу його підрозділ воював на півдні: Миколаївщина та Херсонщина, наприкінці квітня їх направили на Донбас. Там 80-ка брала участь у боях на всіх найгарячіших напрямках, переправа на Білогорівці, бахмутська траса, Лиман, Святогірськ. На початку вересня розпочався Харківський наступ наших військ, де хлопці звільняли десятки населених пунктів. Коли був у Балаклії і я дивилась відео, як там люди зустрічають військових, то писала Юрі: “Я хочу бути в Балаклії, щоб зустріти тебе”.
Звісно, бували і провальні дні, коли накопичувалося хвилювання, могла просто розревітися. Дуже сильно вибивали повідомлення про смерть його друзів і я мусила ходити на похорони, бо він такої змоги не мав. Часто бували зриви. Але рятувала робота. Юра теж рятував своєю підтримкою, присилав квіти, коли я цього взагалі не очікувала, передавав з фронту листи. Я теж йому писала листи. Тільки вони постійно у сльозах, ніби мене мама по руках била, що я погано пишу. Завжди починала писати з рядків із віршів наших письменників – Стуса, Малишка – які підходили під настрій тих днів. Дуже приємно писати листи, залишати свої поцілунки, щоби рідний запах відчувався.
“Все сама, все сама”, – як відповідала йому у прямому ефірі. Мені його дуже бракує. Сумую за спільними моментами, танцями на кухні під пісню Квітки Цісик. Хочу вишити йому вишиванку і подарувати на День перемоги, коли він повернеться. Купила в Косові столітнє домоткане полотно і зараз, вишиваючи, думаю про нього. Це мене відволікає, мотивує, додає сил.
Зробив пропозицію з передової у прямому ефірі
Я ніколи в житті не могла навіть подумати, що це буде так. А про таке освідчення навіть мріяти не могла! Уявляла і чекала, знала, що це буде точно щось нестандартне. Здається, він сам не очікував, що вийде все настільки неординарно, і що це побачить пів України.
Я думала, це буде в Іспанії, бо хочемо побувати там разом. Але що це буде так, в прямому ефіііірі? Ну я такого не очікувала. Це був День Незалежності, 6 повітряних тривог. І я не була готова в цей день взагалі до цього.
А колеги – ще ті конспіратори, взагалі не обмовилися. Директорка це ходила увесь день, говорячи: “Боже поможи, щоб не було повітряної тривоги о 9 годині. Боже поможи, щоб ми з підвалу не вели ефір”. Бо вона ж розуміла, як це освідчення, цей ефір буде виглядати з підвалу. Я ще думаю: “Чого вона переживає? Буде тривога, то буде в підвалі”.
А візажистка мене так довго чесала! Я кажу їй: “Слухай, Настя, як-небудь робити мені того хвостика, бо нема часу. Мені ще треба купу всього зробити”. А в неї руки трусяться, говорить, що треба гарно. Моє завдання було вийти наприкінці ефіру, сказати декілька слів про новини. Я навіть не вникала, очікувала, що мене запитають, як ми адаптувалися у цей час – і я кілька слів скажу.
Коли вони включили Юру, то я зразу розплакалася, бо не сподівалася побачити його в той вечір. Мені заперло мову. Хоча після освідчення я ще якось провела новини – в ступорі з відкритими очима відчитала. Я думала, що він просто приїхав і зараз вийде. Не думала, що це освідчення до того моменту, поки не вийняли каблучку. Це дуже розчулило мене, але я дуже хотіла, щоби він був в цей момент зі мною. Потім я все одно ще чекала, що він вийде. Мені дуже бракувало його поруч. Я йому подзвонила і кажу: “Я хочу з тобою цілуватись”.
Каблучка, яку Юра подарував мені, – незвичайна. Вона багатогранна, порепана, тому що нічого не буває все гладко і просто. Ще одну не менш символічну каблучку Юра подарував, коли приїздив під час війни додому. Вона з метеориту, який утворюється, коли зустрічаються дві комети раз на тисячу років. Це як символ того, що у нас рідкісне кохання, яке трапляється раз на тисячу років. Я дивлюся на цей метеорит, згадую, що я його космос, значить, все має бути добре.
“За годину до освідчення у нього загинув друг”
В той день я нікому нічого не розказувала, хотіла ці емоції залишити собі і ще побути з ними наодинці, насолодитися без соцмереж, без нічого. Я в той вечір з ним багато говорила.
В момент, коли це відео набирало обертів, я дізналася, що в Юри загинув друг. Вранці, коли відео поширювали по всіх соцмережах, коли я вкотре, переглядаючи, плакала, я подзвонила Юрі, а він сказав, що друга немає. Юра дізнався про смерть побратима за годину до прямого ефіру. Я переглядала відео і розуміла, що в нього не було навіть натяку на журбу. Це ж треба бути настільки сильним, щоби не проявити цієї емоції, хоча я розуміла, наскільки це важко. На другий день ми не змогли повністю розділити це щастя на двох, тому що оце горе, воно взяло верх.
Ми з ним перекинулась тільки декількома фразами в переписці. Я казала, що це з журбою радість обнялась. Друзі писали, що, напевно, це такий баланс, коли є щось погане і щось дуже добре.
Згодом Юра мені подзвонив і каже:
- Там треба нам готуватись до наступного свята.
- До якого? - питаю.
- До весілля.
- Так, тільки після перемоги, - відповідаю.
- А якщо війна триватиме довго?..
І я розумію, як наші хлопці зараз поспішають жити, втілювати все те, що вони не встигли до війни. Хлопці такі – вони до сімейного життя трохи гальмують. Чесно, я теж не дуже перлася. Ми з Юрою жили разом упродовж трьох років, але десь минулого року я відчула, що він – це та людина, з якою я би хотіла бути впродовж свого життя, він теж говорив, що бачить мене своєю майбутньою дружиною. Однак ще було кілька “але”: робота, фінансові питання. Хоча ми будували спільні плани і ще до війни придумували дітям імена.
Коли війна розпочалася, всі “але” відійшли на другий план. Залишилась тільки любов.
Comments