- Історія Ольги та Єгора Українців (так, це прізвище:)
хореографині та військового з Київщини
Мораль: не видаляйте старі переписки:)
332-й день війни, субота
Чи зустрілися б ми, якби не війна? Мабуть ні.
Батько казав нічого не боятися
Мене звати Ольга. За фахом я хореограф, працюю з дітьми. Коли почалася війна, варіантів покинути країну було багато: через свою професію я багато подорожувала, тому маю багато знайомих по світу. У перші дні війни отримала від них різні пропозиції роботи за кордоном. Але не хотіла залишати батька одного. За кордон відправили тільки маму. А ми – я, тато, песик Річі та кішка Снєжка залишилися господарювати в Києві..
У перші дні тато служив, а я залишилася сама вдома з тваринами. Але мені було не страшно, бо росла в родині військового, тож нічого не боялася. Незабаром частину батька перебазували, я поїхала разом з ним (не уточнюємо куди з метою безпеки – ред.). Кілька днів у дорозі – і ми на місці. Дорога була не проста, а ще й зі мною Річі вагою 60 кілограмів та 15-тирічна Снєжка, які вперше їхали кудись далі дому.
Знайомий незнайомець
“Як тобі умови?” – у перший же вечір приходить мені в месенджер. Номер невідомий, фотографії – нема. Ми тільки приїхали, я з тваринами розмістилася на підлозі в куточку. Дуже хотілося в душ і спати. Тож я холодно відповідаю: “Нормально”.
Незнайомець запитав про мого Річі, чи не з'їсть він його. Мій “песик”, хоч і метис лабрадора з алабаєм, але чужих не підпускає і виглядає дуже грізним. Ми жартували про пса, я скинула незнайомцю ще й фото кішки. І ми якось так розспілкувалися.
Гортаю переписку вгору і бачу, що ми вже переписувалися. Виявилося, це був Єгор, колега мого батька. Три роки тому я купувала ноутбук і не знала, який обрати, тож тато дав контакти колеги, який на цьому розумівся.
Єгор – фаховий військовий. Ми з ним однолітки, нам обом по 26. Наша перша і остання до війни переписка про "ноутбучні справи" відбулася якраз тоді, коли він робив вдома ремонт – клав цеглу в коридорі. Єгор тільки придбав квартиру під Ірпенем. Він написав, що допоможе мені пізніше і скинув фото.
2 березня 2022 року ту квартиру зруйнувало снарядом. Коли ми у червні приїхали разом подивитися, чи там хоч якісь речі залишилися, побачили, що вціліла тільки та сама стіночка, які він клав, коли ми вперше говорили. Нам обом на очі навернулися сльози. Це була його перша квартира, де все було зроблене своїми руками.
І візьми паспорт!
(ні, це не те, що ви подумали :)
У татовій частині я допомагала, чим могла: працювала на кухні та з поставками, а з Єгором ми просто переписувалися. Не бачила і не знала, як він виглядає, але ходила по частині і намагалася вгадати, хто ж може мені писати. Днів десять ми просто говорили про те, як справи, що було за день і ніяк не зустрічалися. А потім якось я стою, розмовляю по телефону, а до мене підходить хтось і каже: “Привіт”. І я зрозуміла – це він! Cподобався!
Тоді й почали спілкуватися ще більше.
У перший його вихідний написав мені: “Візьми паспорт. Хочу, щоб ти від усього відпочила”. Ми сіли в машину і поїхали в іншу область, подалі від усього, погуляти, подивитися на архітектуру. Я у цьому місці ніколи не була, тож мене захопила ця прогулянка. Це, можна сказати, було перше побачення і перша наша розмова. У наших стосунках кожного дня щось траплялося. Складно зараз хронологію відновити, що було першим. То гелікоптери літали, то вибухи. Навіть за день до нашого розпису прямісінько над нами пролетіла ракета і влучила туди, де ми часто бували.
Якось я потрапила у невелике ДТП. Словом, через технічну несправність я заїхала в болото. Казати комусь побоялася. А Єгору довірилася. Прийшла до нього в крові, порваному одязі, вся в саднах. Той довго не думаючи подзвонив друзям, щоб допомогли машину з болота витягнути. Коли витирав з мене кров, я подумала: “За все моє життя ніхто нічого такого для мене не робив”. Про цю історію батько дізнався вже після освідчення.
Виходь за мене!
(а тепер - те, що ви подумали! :)
До речі, про освідчення. Це сталося через місяць після знайомства. Була Вербна неділя, ми зібралися з друзями на природі. Я погано почувалася і хотіла піти додому, але друзі мене не пускали. Єгор десь зник, а потім з'явився з моїм батьком. В якийсь момент він садить мене, кладе на землю рушник, стає на коліно, дістає каблучку – і робить пропозицію. Я навіть уявлення не маю досі, де він взяв той рушник!
“Я тебе кохаю! Чесно, щиро і відверто! Без жартів! За такий короткий проміжок часу я дуже тебе полюбив. У нас було були спільні історії та проблеми, навіть твій батько багато не знає. Але я просто хочу, щоб моє і твоє майбутнє об’єдналося в спільне. Я дуже надіюся, що ти будеш щаслива зі мною, адже життя таке коротке. Ти будеш моєю дружиною?”, – сказав Єгор.
Це освідчення було не першим. Він часто жартівливо казав: “Ну що, моя майбутня дружина?” і кілька разів питав: “Ти вийдеш за мене?”. Я віджартовувалася, що нічого не знаю і не бачу пропозиції. “Єгоре, куди виходити?:)” А коли вже він став на коліно, при всіх, це була, мабуть, десь третя пропозиція. Тоді вже я сказала “Так”. До того я реально не розуміла, чи він не жартував:)
Після пропозиції я його запитала, чому так швидко. До того він сам казав, що має минути мінімум пів року, щоб пізнати одне одного. А тепер: “Мене так ніхто не підтримував, як ти. Кохаю тебе. Куди тягнути? Ми не знаємо, що завтра буде”.
Ніколи не думала, що існують такі чоловіки, як мій Єгор. Він рішучий, дуже дбайливий і дуже добрий. Мабуть, це спільні риси в характерах мого чоловіка і мого батька. Ми з Єгором не сварилися ні разу. Я відчуваю, що війна, тривожні моменти і негаразди нас ближують ще більше.
Мамо, я одружуюся. Надішли мені вишиванку!
Спочатку ми не знали, коли буде весілля і нічого не планували. Думали одружитися після війни. Відсвяткували Пасху, а після травневих свят відпросилися у командира, поїхали у найближчий РАЦС – і подали заяву. Подумали, що 22.05.22 – гарна дата!
Єгор зателефонував своїй мамі і сказав “Я одружуюся. Надішли мені вишиванку і приїзджай”. У мами шок був капітальний!
Ми вирішили: якщо я беру його прізвище “Українець”, то і розпис буде у вишиванках. Після РАЦСу посиділи з рідними та близькими у найближчому селищі. У будинку ми з подругами повісили гірлянди і штори, щоб створити атмосферу. Місцеві дівчата спекли коровай. Ми танцювали наш перший танець. У мене була вишита біла сукня, а у нього – вишиванка.
Після закінчення війни на якусь нашу річницю ми з Єгором обов’язково повінчаємося і запросимо на святкування всіх рідних!
Comments