Історія одруження Оксани та Віктора
Відео з їхнього весілля облетіло всю Україну. Репост за репостом. Коментар за коментарем. А після свого репосту, я вирішила їм написати.
117-й день війни, понеділок
Вона:
Наш перший танець відбувся у Віті на руках в Центрі хірургії Львова. Я інакше це все собі уявляла…
Після освідчення ми хотіли просто розписатись. Може, ще піти в кафе. Та коли були в РАЦСі, нам подзвонила Леся. Це волонтерка, яка постійно навідувала нас в лікарні. Спекла весільний торт, принесла мені в лікарню білу сукню… Весь лікарняний колектив зібрався в палаті, щоб відсвяткувати наше весілля.
Раптом пані Наталя (її чоловік-військовий лежав у сусідній палаті) принесла ноутбук та увімкнула пісню Дзідзьо “Наречена”. Вітя взяв мене на руки, щоб ми станцювали. Бо що ж це за весілля без першого танцю?
Він:
Те цінне, що в нас залишилося після одруження – це її весільний віночок, який зараз в батьків у Полтаві, і наші обручки. Дивишся на обручку – і одразу згадуєш, як все відбувалося, як горіли її очі від щастя.
Луганська обласна лікарня
Вона:
Ми були знайомі з 12 років. Він жив у селищі Вовчоярівка, у нас на Луганщині, а моя мама там працювала у ФАПі. Тому, коли там проводились заходи, вона завжди мене брала з собою. Там я і познайомилась з Вітею.
У дитинстві разом їздили в табір, потім почали зустрічалися – і вже 6 років живемо у цивільному шлюбі. У нас двоє дітей: синові 7, донечці – 5. Діти завжди для нас були на першому місці, а одруження постійно відкладали на потім. Спочатку було шість років мого навчання у медичному одночасно з двома декретними відпустками. Після цього – робота у Луганській обласній лікарні медсестрою в дитячому відділенні.
Коли розпочалась війна, я поверталась додому з нічної зміни. Доїхала, дякувати Богу, нормально. Потім транспорт перестав працювати, тому їздила зі знайомими. Ми усі підлаштовувались один під одного, щоб якось діставатися до роботи. Так я їздила на чергування в Сєвєродонецьк.
На початку березня (здається, з другого на третє) була моя остання нічна зміна. Тоді й обстріляли нашу лікарню. Відділення швидкої постраждало, а в інших відділеннях повилітало скло. У нас в реанімації перебили подачу кисню. Там було двоє діток, які не могли дихати без кисню більше двох хвилин. Пошкодили тепло та газопостачання. Після того мене на роботу більше не викликали, бо я жила далеко.
Вона:
27 березня ми з Вітею та другом поверталися додому. Я йшла попереду знайомою дорогою, нікуди не повертала. Хотіла показати хлопцям снаряд, який стирчав у землі. Зробила напівоборот до Віті, щоб попередити. Підлетіла. Тільки встигла крикнути: “Зая…”.
Він:
Я йшов позаду. Після вибуху Оксана лежала і не рухалася. Спочатку боявся до неї підійти. Побачив, що вона почала обертатися, і терміново викликав швидку. Поки медики їхали з Лисичанська, ми постійно продовжували говорити, щоб не втрачати контакт. Я перев’язав її поранені ніжки і ручку. Вона запитувала: “Що з моїми ногами?”, а я повторював: “Все буде добре…”
Вона:
Коли я підірвалась на міні, він весь час був зі мною. Коли проводили 4 операції в нашій місцевій лікарні, потім – коли довелося поїхати до Дніпра на лікування і до Львова на реабілітацію. Весь цей час Вітя ні на мить не залишав мене.
Тепер немає жодних перешкод
Він:
Ми планували одруження роками, але постійно відкладали. Після того, як Оксана підірвалася на міні, думали: одружимося, коли вона стане на протези. Та потім я вирішив закінчити наші розмови про одруження освідченням.
Вона:
Одного разу каже мені: «Я до магазину сходжу і швидко повернусь!». А прийшов він вже з обручкою. Так 2 травня у Львові ми й одружилися, а в палаті Центру хірургії відсвяткували весілля.
Він:
Ви б бачили її радість та блиск в очах, коли вона зрозуміла, що я все таки наважився на цей крок... Ця мить була розумінням: у нас немає жодних перешкод. Ми пройдемо цей шлях разом.
Своїм прикладом допомагати іншим
Він:
Наша мета зараз – стати на ніжки і повернутися назад додому, в Україну. Зараз проходимо реабілітацію в Німеччині, чекаємо на ухвалення рішення щодо протезування, робимо страховки. Як тільки владнаємо з документами, ортопеди візьмуться за протезування, і ми зможемо повернутися додому.
Оксана хоче перекваліфікуватися на реабілітолога, щоб своїм прикладом допомагати іншим людям. А в мене в планах – відкрити слюсарню або пивоварню з живим пивом.
Вона:
Впевнена, що в кожної людини є заради чого жити. Бог не дає тих випробувань, які нам не під силу. Тому не можна здаватися. Треба поставити ціль і йти до неї. Найголовніше – не падати духом і боротися за життя.