top of page

"Мрії іноді здійснюються дуже цікавими шляхами"

- історія кохання Євгенії, снайперки полку спеціального призначення “Сафарі”


п'ятниця, 261-й день війни


…У дитинстві я всім казала, що хочу бути кілером. Правда, тоді ще не розуміла, що таке кілер і снайпер, думала – одне і те ж. Тато мені привозив з Польщі замість ляльок зброю, машинки і костюм поліцейського. Я навіть хотіла поїхати до Ізраїля, щоб в армію вступити. Можливо, це тому, що у мене розвинене почуття справедливості до будь-яких ситуацій. У цивільному житті я ніколи не боялася йти на конфлікти з негідниками. Так само на війні: це несправедливість, тому я вирішила боротися за правду, але вже зі зброєю.


Стосунки, діти, бізнес і максимальне щастя

За 2 тижні до повномасштабного вторгнення я захистила диплом. Він став моєю третьою вищою освітою. 11 років тому, коли вчилася на юридичному, пішла на військову кафедру, де отримала додатково військове звання та освіту.


Перша спроба поїхати на фронт була у 2014 році. Тоді я хотіла офіційно вступити до лав військових дівчат, але мене не взяли. Моя перша дитина була ще маленькою, тому ці думки я відклала на потім.


Занурилася у бізнес. До 24 лютого за 10 років в бізнесі в мене було три напрямки. У багатьох бізнес-спільнотах країни мене знали і поважали.

Десь у січні, за місяць до великої війни, я набрала свою маму і кажу: “Знаєш, я стільки років шукала себе у бізнесі, і ось нарешті знайшла той напрямок, який робить мене щасливою. Я розумію, як мені далі розвиватися і почуваюся максимально щасливою людиною”.


До війни у мене були і стосунки. Але 23 лютого цей молодий чоловік виїхав за кордон, і більше ми жодного разу не бачилися. Десь за місяць ми перестали підтримувати зв’язок. Стали зовсім різними людьми з різними поглядами на життя. Дитину з мамою я відправила у безпечне місце. Багато друзів мене зрадили, коханої людини більше не було… Мій світ перевернувся. Я вирішила присвятити себе цій війні.


“Ти обрала цей шлях, значить ти з усім впораєшся”

Усе, що мене бентежило, я сприймала, як особистий розвиток. Я була підприємицею багато років, а тут потрапила в колектив, де в мене командири, яким я маю підкорятися. Ну це що типу я хочу каву попити в ларьку, а мені треба ще брати дозвіл?


Це був психологічний перелом. Я почувала себе не вільною. Кожного разу, коли мені було важко і я хотіла зламатися, казала собі: “Женя, ти обрала цей шлях, значить тобі він потрібен, значить ти з усім впораєшся”.


Вирішила для себе: війна – це не іграшки, це дуже серйозно, не можна мобілізувати особовий склад. Ніяких романтичних стосунків. Тому я була така собі персона нон-грата. Командир роти казав: побачення, залицяння – все після війни. І мене ніхто не чіпав. Можливо, лиш подумки:)


На четвертий місяць вже трохи кукуха почала їхати. У якийсь момент було так важко морально, що мені стало себе шкода. Думаю: «Блін, Женя, ну невже ти будеш сама постійно?».


Я по-доброму заздрила хлопцям, бо у них жінки, вони їх чекали. Коли дуже рідко були якісь вихідні, вони до них їхали. А я приїжджала до дитини, до мами і все. Ніяких побачень. Ну як познайомитися з кимось, коли я постійно на війні, в підвалах або на передку?


У якийсь момент, як людина, почала ламатись на війні і зрозуміла, що мені треба себе якось витягати. Знаходила радісні моменти у дрібничках: наприклад, щасливою мене робив омлет в мультиварці на сніданок. Мій внутрішній стан почав вирівнюватися. А тоді в моєму житті з’явився мій майбутній чоловік.


“Я вперше за всю війну одягла сукню”

… Женя теж, як і я, добровольцем пішов в ЗСУ. Спочатку в ТРО, потім вже офіційно оформився в ЗСУ. Він в мене стрілець – кулеметник. Ми з ним такі два самородки.


У соцмережах побачив про мене статті, а потім виявилося, що в мене на фотографіях є наша спільна знайома, моя кума. І він мені написав: «Доброго дня, у нас є з вами спільна знайома..» Підкотив так, знаєте. І так почали спілкуватися.


Він так мені виписував на «Ви», запросив у ресторан, коли я буду в Києві. Ну, короче, на побачення запросив. Ми так мило спілкувалися. Навіть коли у мене були нічні наряди, він зі мною також постійно був на зв’язку… Спілкувалися, спілкувалися і потім нарешті мене відпустили на 3 дні до Києва.


Він мене зустрів на київському вокзалі з букетом квітів, і ми 3 дні потім провели разом. Перше побачення в ресторані було дуже гарне. Я вперше за всю війну одягла сукню навіть… І все. Потім я знову поїхала на фронт.


Коли ми прощалися, я подарувала йому жетон з нашим фото. Від нашого спецпідрозділу «Сафарі» звичайний жетон мені тааак не подобався. Тому я замовила інший, зі спільною фотографією, де ми з Женею. З одного боку ми, з іншого – наші дані. Він був завжди у мене біля серця, а я – в нього.


Наступного разу ми побачилися вже тоді, коли Женя приїхав до мене на базу, в Запорізьку область. Він мене дуже хотів побачити. Вирішив привезти хлопцям гуманітарку, командири дали добро. Женя їм стільки всього привіз: планшети, футболки і купу м’яса для шашликів всім. Познайомився з командирами і… освідчився мені. Хлопці одразу погодилися мене віддати. У мене таке враження, що вони мене продали тільки так (сміється).


Женя сказав, що закохався в мене, як вперше побачив по відеозв’язку. І вже за 3 дні зрозумів, що я його людина. А коли він мене вже провів на вокзалі і сів в машину, сказав, що в нього пішла сльоза. Тоді зрозумів, що я його майбутня дружина…


У військових все дуже швидко

Коли тоді прощалися, Женя зняв свою панамку, одягнув на мене. Я взагалі її не знімала, хоч вона на мене велика була. Хлопці сміялися, командир теж підколював. Потім, як з чоловіком познайомився, каже: «Ну, бл*, вона в цій панамці ходила, не знімала. Я хотів її забрати, вона не віддала..».


Коли ми наступного разу побачилися, я вже стала його нареченою. У військових все дуже швидко. Ми довго не думаємо, нічого не відкладаємо на завтра, бо завтра може не стати. Дуже швидко приймаємо рішення. А чому ні? Не вийде, то не вийде, нічого страшного, це життя. Ми не заморочуємося.


У середині вересня я повернулася з фронту, ніяк не могли обрати дату одруження, бо він на війні, коли його відпустять – невідомо. І ми просто вже задовбалися. Тоді я кажу: «Давай я до тебе приїду сама і ми просто розпишемося. Якщо вдасться це зробити красиво, щоб побратими, генерали там…, то буде круто, буде красиво. Якщо не вдасться – то фіг з ним! Вже як буде!»


Я до весілля підготувалася за 5 днів, чесно. Саме весілля по факту вже чоловік організував. Коли я їхала в Харків, взагалі не розуміла що воно буде. Тому для мене це все було несподіванкою.


Мрії іноді здійснюються дуже цікавими шляхами

Мріяла бути снайперкою – і стала снайперкою. Наші мрії іноді здійснюються дуже цікавими шляхами.


Нещодавно Forbes про мене статтю написав. Коли я була підприємницею, це для мене була така топ-мрія. Я розуміла, що я ще не настільки потужний підприємець, і мені ще до Forbes працювати та працювати. І лише коли мені довелося відмовитися від підприємницької діяльності, закрити бізнеси, і стати військовою – про мене написав Forbes. Ну це комусь сказати, це просто якийсь сюр!


Моя дочка рік тому на Новий рік написала бажання. Вона хотіла, щоб мама зустріла своє кохання, вийшла заміж і завагітніла. Це таке бажала моя дитина, не іграшки якісь, а саме це :)


Звісно, вона була дуже щаслива, коли я їх познайомила з Женею. Одразу його на допит забрала.


«Ти мою маму любиш? Добре, чим ти займаєшся? Скільки в тебе грошей? А які в тебе наміри? Ти одружуватися збираєшся?»


Вона його дуже сильно полюбила. Здається любить більше, ніж мене. Пише йому, у них там свої якісь фішки.


Женя дуже хотів дитину. Ну і щоб в результаті вагітності я пішла з війни. Коли він зробив пропозицію, кожен день мені казав: «Я хочу дитину і все. Я придумав план, як тебе забрати з фронту. Ти маєш завагітніти».


А я вже тоді була вагітна, і Жені ще нічого не казала. Сама дізналася про вагітність за кілька днів до його пропозиції. Тоді я ще так плакала, подзвонила своїй подрузі і кажу: «Бл.., що мені робити? Я же снайпер, я на війні завагітніла, це капець. Потім скажуть, що в тих окопах завагітніла!»


Ще місяць після пропозиції не казала. Я просто знала: якщо я йому розповім, він мене одразу звідти забере. Тому я тільки у вересні зізналася.


Наступного дня я сказала командирам, а ще через день – поїхала до Києва, повернулася у цивільне життя і приймала рішення, що робити: залишатися чи не залишатися у військовій справі. Короче, вирішила продовжувати, бо не зможу нічого не робити. Хоча б у Києві маю бути у своїй стихії.


Зараз в тилу мені насправді дуже важко. Коли я була на фронті і чоловік на фронті – ми були в рівних умовах. А тут в тилу я хвилююся більше, хоч розумію, що нічого не можу зробити. Лише чекати, вірити і підтримувати.


Comentários


bottom of page