- історія Шутніка та Ельфійки в бєрцах
Як тобі таке, Ілоне Маск?
345-й день війни, п’ятниця
Сповіщення: Ельфійка в бєрцах вподобала ваш твіт.
Сповіщення: Ельфійка в бєрцах тепер стежить за вами.
Мене звати Сергій, мою дружину – Євгенія, і це наша Twitter Love story :)
Шутнік, ти тепер твіттер-блогер!
“Сергію, може Твіттер заведеш? Там цікаве ком‘юніті. До того ж менше заборон і цензури”, – каже мені подруга влітку.
Тоді мене на декілька днів відпустили з війни, тож вдалося зустрітися з друзями. Писати -- це не щось нове для мене, адже за освітою я соціолог, тож у цивільному житті багато писав аналітичних текстів. Про твіттер не думав, це був зовсім новий формат для мене, тому й вирішив спробувати.
Зареєструвався. Про що писати, довго не думав: раніше вів блог про політику, а твітити вирішив про війну та свої відчуття.
Лайк за лайком, репост за репостом почали підписуватися люди. Зараз маю вже 16 тисяч фоловерів!
Чесно кажучи, для мене це несподіванка. Буває, питаю в людей, чому вони підписуються. А вони кажуть, що цікаво читати про побут на "нулі". Дехто чисто через війну цікавиться, дехто пише, що подобаються фото. Різні люди – різні відповіді.
У твіттері мене знають як "Шутніка". Це також мій позивний на війні, його легше вимовити по рації, ніж "Жартівник", менше складів. А ще я просто люблю дурнуваті жарти і в критичних ситуаціях, коли навколо все дуже погано, починаю жартувати ще більш :)
Твіттер також став для мене платформою для комунікації та допомоги. Наприклад, зараз допомагаю волонтерам швидше зібрати на дрон або матеріально підтримати сім’ю загиблого. А ще через цю соцмережу в мене з’явилося багато цікавих знайомств. Іноді пишуть волонтери. Є люди, яким необхідні якісь контакти. Питають також, яке спорядження купити. Буває, просять поради, коли в когось брат або чоловік іде на війну.
Але одного дня твіттер мені дав набагато більше…
Хтось вподобав майже ВСІ ваші фото
Я вже звично вів свою сторінку, писав щось про будні, коли на мене підписалася Євгенія.
Дивлюся – гарна дівчина, коментує щось час від часу. Іноді – відповідаю, але всерйоз уваги не звертав :)
А потім помітив, що вона почала ставити мені багато лайків. Дуже багато лайків :)
Я додав посилання на свої сторінки в інших соцмережах і побачив, як в інстаграмі якась дівчина перелайкала майже всі мої фотки. Мені здалося, що звідкись я її знаю, а потім заходжу в Твіттер і розумію: “О, Ельфійка!”.
У відповідь на лайки я написав їй у дірект: “Маєш гарний смак :)”. Тоді коротко розповів про себе та запитав, чи не проти вона познайомитися. Так ми й почали спілкуватися. З кожним днем все більше і більше.
То був серпень. Я в той час був на позиціях. У нас тоді ще не було старлінка, мобільний зв’язок "тягнув" тільки в одному з будинків, де треба було вилазити на дах. Іноді туди залітали уламки, іноді – починалися обстріли. Тож мав дуже обережно там сидіти, щоб чути все навколо, а в разі чого – встигнути злізти.
Далі кожен мій день виглядав приблизно так:
Прокинувся.
Виліз на дах.
Завантажив інтернет.
Відповів Євгенії.
Пішов в укриття.
Бо обстріл міг початися в будь-який момент!
Через місяць мене відпустили додому, де я домовився про зустріч із Євгенією.
Під час зустрічі я, що Євгенія – саме та дівчина. Ми почали зустрічатись.
Моя ельфійка
Євгенія зареєструвалася в Твіттері, щоб впливати на західну аудиторію та інформаційно підтримувати збори для ЗСУ. Її нік, як ви ви вже зрозуміли, "Ельфійка в бєрцах". Євгенія – така ж тендітна, як ельфійки, і любить все, що з ними пов’язано. А ще носить масивне взуття. Мені воно теж подобається.
Коли я тільки починав спілкуватися з нею, спіймав себе на відчуттях, яких не мав вже близько 10 років. Я повністю відкривав людину, її внутрішній світ, занурювався в особистість. Ми могли годинами щось обговорювати.
В Євгенії є те, що мені завжди подобалося в людях, – вона інтелектуальна, займається своїм розвитком, любить читати. Та ще й слухає таку ж музику, як і я! Наприклад, я люблю слухати рок-метал від західних Менсона, "Nightwish" до наших "Тінь Сонця", "Без обмежень", "Мотанка", "Kroda". Виявилося, і вона теж. У нас багато спільного: книги, фільми, музика. Вона розуміє мене з пів слова.
Це мій перший досвід стосунків онлайн. Євгенія розповідала мені, що її зачепив мій погляд. Сподобалося те, як я говорю про війну. А ще в нас схожі уявлення про естетику, бо раніше я багато подорожував і фотографував. Маємо схожий смак на картини, архітектуру.
Якось ми обговорювали власні погляди, хто і що думає стосовно одруження, сім‘ї, дітей. Потім зайшла тема: "А яке взагалі має бути весілля?". Ми зійшлися на тому, що нам не подобається традиційне святкування, коли мільйон родичів, фата на 3 кілометри, і це все затягується на багато годин. Нам подобалося щось скромне: кохана навіть запропонувала на весілля одягнути джинси і сорочку. Тоді я їй кажу: "Давай одружимося", а вона відповідає мені – “Окей”.
Пів години і… можете поцілувати наречену!
На війну я пішов 24 лютого. У серпні почав спілкуватися з Євгенією, а вже у вересні ми одружилися. Офіційно освідчився їй у день весілля, під час нашої третьої зустрічі.
Тоді на початку місяця я отримав три дні вихідних і вирішив, що пора узаконити стосунки, але часу, щоб домовитися про розпис, було обмаль. На щастя, в одному з РАЦСів міста поблизу набережної знайшлося вільне місце. Там нас і одружили за пів години.
А перед цим, поблизу річки, я зробив їй вже офіційну пропозицію – став на коліно, як у казках. Вона теж освідчилась мені. Ми обмінялися кільцями, які купили для розпису, – і пішли одружуватися.
Наш розпис відбувся за спрощеною процедурою в Дніпрі. Я там живу з 18 років: навчався, працював, там зустрів війну та пішов добровольцем. Третього вересня в одному з РАЦСів Дніпра ми з Євгенією одружилися.
Після перемоги – на море в Крим!
З дружиною спілкуюся щодня. Іноді, щоб спіймати інтернет, треба йти через болото й оминати вирви від снарядів. Особливо це складно робити вночі, але я завжди бажаю доброї ночі та доброго ранку моїй ельфійці. Розумію, тоді і їй легше, і мені. Зв’язок з рідними тримає психіку на плаву.
З 24 лютого я багато чого переосмислив. Колись думав, що одружусь тільки після тридцяти, коли реалізую себе. Але все змінюється після того, як трохи посидиш в окопі. Ми з дружиною мріємо про власне житло, дітей. Та для початку хоча б деякий час хочемо пожити вдвох і відпочити десь поблизу Середземного моря у якомусь теплому місті. Ну і, звісно, полежати на пляжі в Криму, з’їсти пахлаву.
У нас ще багато планів: від списку фільмів, які треба подивитись, музеїв і кафе – до більш серйозних. Наприклад, в якому місті жити далі. Думаємо переїхати до Києва. Колись дружина жила там і працювала, але коли її роботу в Ірпені розбомбили, – повернулася до батьків в Черкаси. Мені теж подобається столиця. То в майбутньому, може, там і будемо жити.