top of page

"Мріємо про двійню після перемоги!"

- історія волонтерки Вікторії та військового Олександра


Війна переінашкила всі писані та

неписані правила весіль

середа, 350-й день війни


Мене звати Вікторія. Я – вчителька молодших класів. Кожного дня зранку я йду на роботу, а після роботи намагаюся займати себе справами. Але думки мої завжди поруч з моїм Сашком. Коханий зараз перебуває у найгарячіших точках. Коли ми маємо змогу поговорити, він каже мені, що зараз йому набагато легше, ніж у 2014-му: “Тепер ти - сенс мого життя, і я знаю, за що я маю боротися, стояти, берегти. Тепер маю сили ще дужче захищати нашу державу”.


Красивий і нежонатий

Назавжди у моїй пам'яті залишиться ранок 24 лютого. Того ранку побігла до школи, щоб забрати речі і ноутбук, бо не знала, яке навчання нас чекає попереду. Нас відпустили додому. І щоб не зійти з розуму, я пішла волонтерити.


Разом з іншими дівчатами ми працювали на кухні волонтерського центру, щоб допомогти годувати наших захисників. Ми розуміли, що війна не на день, і не на два. Тому волонтерство стало невід’ємною частиною мого життя під час війни.


Працюючи на кухні, ми чистили, прибирали, готували і годували. Наша робота закінчувалася дуже пізно. Тоді була рання комендантська година, тому додому нас завжди проводжали хлопці-військові.


Одного разу я затрималася. Це було десь на третій місяць мого волонтерства. Навіть не пам’ятаю чому. Дівчата вже пішли, і хлопці пішли їх проводити. А я залишилася сама.


Зібралася йти, простягую руку, щоб вимкнути світло – і тут заходить він. Високий, гарний, всміхається і питає: “Ти чому не пішла з усіма?”.


Я віджартувалася, а потім кажу: “Сашко, а знайди мені когось красивого та нежонатого, хто б міг мене провести”.


Він зупинився. Дуже пильно на мене подивився і каже “Напевно, це я. Пішли”.


Цим він мені ніби виклик кинув, я подумала: “Занадто сміливий”.

Так почалася наша історія кохання.


Буде сумно – пиши

Коли він вперше мене проводив, була темна ніч. Вуличного освітлення тоді не було, але у той момент мені здавалося, що дорога, якою ми йшли, освітлювалася від погляду Сашка. Він ніс мої особисті речі, та дивився на мене з такою турботою, з таким теплом в очах. Мені так незручно тоді було, навіть не знала, про що говорити. Вперше так нервувала!


Пам’ятаю, що сказала: “Ось мої вікна. На кухні горить світло”. А він мені у відповідь “То ти з 28 квартири! У мене будинок з таким самим плануванням, і така ж сама квартира. Але адреса інша”. Завдяки цим словам бар’єр сором’язливості між нами зник. Він так мило обійняв і поцілував у щічку на прощання!


Я піднялася у квартиру і написала йому повідомлення: “Якщо тобі буде сумно – пиши”.


На мій подив, відповіді я не отримала. Подумала “Ну як же так? Він так хотів мене провести, але нічого мені не відписав…”. Зробила висновок: раз він мовчить, то мабуть не так вже й хотів мене провести.


Але на наступний день історія майже повторилася. Потім він зізнався мені, що не відповів, бо його настільки переповнювали емоції, що не знав, як відповісти. Я не знаю, як це пояснити, але у кожного з нас одразу виникли такі відчуття, ніби ми були знайомі все життя.


Треба скоро знайомитися, поки ніхто не увів :)

За кілька днів написала йому: “Я завжди знала, що мого чоловіка зватимуть Олександр. І коли ти вирішив мене провести, то у мене не виникло жодного сумніву, що ти саме той Олександр”.


Він навіть не заперечував :)

Сашко сказав: “Коли я тебе вперше побачив, то захотів, щоб ти стала моєю дружиною”.


Потім зізнався мені, що насправді звернув на мене увагу першого ж дня, коли ми їх годували. Я насипала йому їжу і він подумав: “Треба познайомитися з цією дівчиною, поки її ніхто не увів”.


А я, до того вечора, коли він захотів провести мене, його не помічала. Олександр дуже-дуже схожий на мого батька. Це зачепило мене. Доброта, щирість, порядність, вихованість, дотримання свого слова, відчуття безпеки та захищеності поряд з ним. Він дуже піклується про мене і поряд з ним я відчула себе маленькою дівчинкою. Навіть не знаю, як я раніше могла не помічати його!


А це вже освідчення? :)

Далі були затяжні проводжання додому через сусідні двори, щоб хоч кілька зайвих хвилин побути разом. Здається, навіть пропозиції зустрічатися не було. Було відчуття, ніби знайомі дуже давно, тож ці провожання і стали нашими побаченнями. Так тривало майже два місяці.


Коли Сашко мав “вихідні” години, він проводив мене, а на зв’язку ми були цілодобово. Ми підтримували одне одного, говорили про наше майбутнє та про майбутнє країни. Ділилися вподобаннями, захоплення, думками про спільні мандрівки та мрії.


А потім мені довелося виїхати на півтори місяці до мами (моя мама тоді була в Іспанії і потребувала моєї допомоги). Перед самою моєю поїздкою Сашко сказав: “Ти приїдеш, і ми розпишемося!”. А я промовчала.


І так смішно вийшло. Він питає:


– Чого ти мовчиш?

– А це вже освідчення?

– Ти хоч скажи, чи згодна.

– Мені таке освідчення не підходить! Я хочу все красиво і офіційно.


Півтора місяці, які я була за кордоном, було дуже важко.

Постійні розмови та повідомлення “Я тебе люблю”, “Я тебе чекаю”.

Він ще раз зробив мені пропозицію телефоном. Він знову сказав: “Ти приїдеш, і ми з тобою розпишемося". Це була констатація факту. За два тижні після мого приїзду ми одружилися.


Весілля ми не планували до пуття. Спочатку думали, що Сашко буде одружуватися у військовій формі, а я одягну свою зелену сукенку, яка пасує під його форму. Але… я проходила повз один магазин і побачила там дуже гарну вишивану сукню і написала Саші: “Я хочу змінити сукню”, а він відповів “А я не хочу одружуватися у формі”.


Так ми і вирішили одружуватися у вишиванках, а далі по ниточках, як клубок закрутилося. Зачіска, макіяж – і вийшло невелике весілля.


Ми самі створюємо наше майбутнє

Зараз він на Сході, у гарячих точках. І це дуже важко.


Сила в потаємній кишеньці

Він виходить на зв’язок, коли має можливість. Зв’язок поганий, розумієш через одне слово. Але якісь вищі сили вмикають зв’язок на словах “Я тебе люблю” та “Все буде добре”.


До одруження це була переписка 24/7. Після одруження більше цінується голос, погляд, дотик. Я неодноразово питала у нього, у якій він бригаді, де він. Але він щоразу віджартовується: “Нащо це тобі треба? Війна закінчиться – тоді про це поговорим”.


Ми намагаємося говорити про наше майбутнє, програмуємо себе, що він приїде – і у нас буде двійня. Намагаємося візуалізувати своє сімейне життя, бо, чесно кажучи, після весілля довше трьох днів я свого чоловіка не бачила.


Короткі побачення. Ми навіть не встигли побачити побуту один з одним. Але я розумію, що там зараз він набагато потрібніший, а я – ангел-охоронець його тут.


Я усі свої сили та енергію посилаю постійно йому. Бувають такі ситуації, коли відчуваю, що у мене немає сил. Хтось взяв і забрав мої сили, дзвонить Сашко і каже: “Я відчув, що отримав силу від тебе”.


Завжди пишу йому листи і записки від руки. У кожній посилці шлю, кладу в кожну потаємну кишеньку. А він потім знаходить їх. Це допомагає нам.


До зустрічі з тобою

Насправді, наша розмова з вами – це для мене світло. Мені легше від того, що можу поділитися своєю історією. Мені було дуже важко. Але як би мені не було важко тут, це навіть неможливо порівняти це з тим, як важко йому там.


Він щодня мені пише: “Ще трішки. Ще трішки, кожен прожитий день наближає нас до перемоги і до зустрічі”. Він дуже оптимістичний.


Коли я ходила у церкву, побачила, що там є ще одна зала, і зрозуміла: коли Сашко приїде, там буде наше вінчання. Це такий наш найближчий план.


Вже майже рік триває війна. Напевно, кожен з нас є надломленим всередині. Я знаю, що в цьому житті нічого не буває просто так. Наша зустріч написана Богом на небесах і завдячуючи цій зустрічі я знаю: у мене є майбутнє.


Comentarios


bottom of page