- історія Соні та Васі Сафрюків
Творити – попри все. Бути поруч – попри все
Субота, 338-ий день війни
З Васею ми майже кожного дня списуємось. Коли я прокидаюсь, то одразу дивлюся, чи він нічого не написав. Якщо ні, я перша пишу: «Добрий раночок!». Це така традиція: коли почався новий день, треба написати. Зідзвонюємось рідше. Більшість часу ми говоримо про творчість, про нові ідеї, про майбутні проекти. Це дає відчуття, що після війни життя продовжиться. Так, ми не будемо жити, як раніше, але зможемо продовжувати робити те, що любимо – будемо продовжувати творити.
Ми відчували, що будемо разом!
То був дуже емоційний вечір влітку 2014-го. Прощальна вечірка у чернівецькому закладі моєї сестри. Вони зачинялися назовсім. Вася прийшов на зустріч зі своїми друзями. Я його одразу помітила, а він (як потім мені зізнався) подумав, що я дивна дівчина.
Коли всі пішли, Вася залишився, щоб нам із сестрою допомогти прибрати. І тут заграв вальс «Амелі» – я почала стрибати по стільцях у закладі, виходити на вулицю і танцювати під ліхтарем. Зазвичай так люди себе не поводять, але ця пісня була ніби завершальною в цьому дійстві. Відчула себе героїнею фільму. Повертаюсь, а Вася, спершись на одвірок, просто дивиться на мене. Цей погляд був іншим. Не таким, як впродовж вечора. Він пізніше розповів, що тоді усвідомив: “Вона особлива. Хочу бути з нею”.
Опісля Вася ініціював продовження нашого спілкування. Ми говорили про творчість, як і в той перший вечір нашого знайомства. Він тоді займався музикою, а я – танцями. У нього був свій гурт, а мені дуже сильно подобалась їхня музика. («Карпатський блюз» – досі моя улюблена). Це моє перше враження про нього, як про музиканта, – воно досі залишається тим першим. Ми тоді ділилися своїми планами та мріями на майбутнє. Це були такі глибокі та амбітні теми! Кожен з нас бачив свій шлях. А пізніше ми зрозуміли, що підсилюємо одне одного.
Дуже добре пригадую перше побачення. Воно теж було доволі атмосферним... Вася взяв подвоювач для навушників, і ми гуляли містом декілька годин, слухаючи музику. У той вечір стався особливий момент. Підходимо до Турецької площі Чернівців, музика наростає, ми закручуємося – і рухи переходять ніби в танець. Це може здатися дивним: люди на вулиці танцюють, ще й малознайомі. Але саме тоді відбувся тактильний зв'язок – ми відчули, що нам добре разом.
Його освідчення було спонтанним для обох. Наш останній вечір в Ізраїлі, ми сидимо в красивому місці: навколо немає людей, гарний краєвид, сідає сонечко, на водоймі пропливає човник…
“Я взагалі не планував освідчуватись, але наскільки відчув, що це класний момент і це буде дуже по-нашому, бо без підготовки, без обручки, без нічого.. Навіщо відкладати, якщо ми обоє відчуваємо, що будемо разом?” – потім зізнався Вася.
Ця суперспонтанність мені дуже сподобалась! Хоч від нашого знайомства минуло лише пів року, я одразу погодилась вийти за нього заміж.
Пізніше ми почали обговорювати наше весілля. Коли і як це буде? Я тоді була на четвертому курсі, тож хотілося закінчити навчання. «Давай залишимо сьомого числа? Це буде наш день!» – на цій пропозиції зупинились. Наше перше побачення відбулось 7.07.14, а весілля запланували на 7.07.15.
А потім Вася пішов на строкову службу в армію. На рік. Повістка прийшла за декілька днів після того, як ми подали заяву на одруження…
Їхав лише на розпис – потрапив на церемонію
На заплановану дату Васю таки відпустили додому. Я влаштувала сюрприз-церемонію з найближчими. І це було дуже по-нашому. Ми хотіли робити щось максимально просте своїми силами. Підготовкою займалася вся сім'я: тато створив арку, бо займається кованими виробами, ми з мамою робили запрошення для гостей – їх було десь 20. Потім я особисто кожному їх привозила.
Вася тільки знав про розпис сьомого числа о 10-ій годині, бо ми це планували. Про все інше навіть не здогадувався, і туууут… На день раніше, коли пів квартири у декораціях, підсвічниках, – дзвінок у двері. Я підходжу – а там Вася! Теж захотів зробити сюрприз. Ми обоє однакові:) Я його не пускаю, поки мама швиденько намагається вдати, що тут нічого не відбувається. Це було дуже смішно! Він розповідав, що настільки був стомлений з дороги і не здогадався. Може так сказав, щоби я заспокоїлась :)
Ми розписались. У цей день зняли готель для нас обох. Це було заплановано, щоб Вася до останнього не дізнався про церемонію. Поки ми проводили разом час, гості готували все у парку біля озера. У якийсь момент до нас у двері стукають його друзі, забігають хлопці, типу його викрадають. За цю годину часу до церемонії я мала зібратись – була у своєму випускному платті, подруга допомогла причепити фату.
Коли Васю привезли туди, мене ще не було. Ці емоції я потім бачила на відео. Я запросила музикантів, вони грали символічні для нас пісні – серед них і вальс «Амелі». Сюрпризом для Васі було виконання його пісні в новому аранжуванні. Коли він її впізнав, це були дуже прикольні емоції. Я думаю, йому було приємно.
Сестра була ведучою. Не було ніякого застілля чи алкоголю: лише солодощі, вафлі, які приготувала мама, і лимонад у баночках. У нас вийшла дуже камерна особлива атмосфера. В ній були внутрішні речі, які могли зрозуміти лише присутні.
Наша місія – розвивати українське
Поки Вася служив у армії, я вирішила поїхати на омріяний кастинг в Ізраїль, щоб таки здійснити свою мрію – потрапити на навчання в одну з найкращих танцювальних компаній у світі. Він приїхав до мене, коли закінчилась служба. Повернувшись додому, ми зрозуміли, що у нас не було медового місяця, тому поїхали в Європу на місяць. Згодом я поїхала на рік в Китай, як танцівниця. Ми знайшли Васі роботу у цій країні, але в іншому місті, тож вдавалося побачитися лише раз на місяць.
Після всіх цих поїздок ми залишились в Україні. Вирішили, що окремо більше нікуди не їхатимемо, це важко. Поки шукали можливість їхати і працювати разом, рік просиділи в Чернівцях без роботи. Наш наступний спільний контракт у Німеччині на увесь сезон став останньою такою поїздкою.
У цих подорожах було багато розлук. Вони сформували розуміння, що ми хочемо бути поряд і ніякі гроші не замінять втраченого часу. Ми зрозуміли, що хочемо жити в Україні. Так, ми хочемо бачити світ, але жити в іншій країні – ні.
Саме в той період в нас дуже сильно сформувалося усвідомлення, чому важливо говорити українською мовою та підтримувати все українське. За дев'ять місяців роботи в Німеччині ми один раз почули українську, і були дуже раді бачити цих людей. Бо часто чули російську, тож невідомо було – ці люди звідки? З Білорусі, Узбекистану чи все ж з України теж?
Поїздили і зрозуміли, що нам з Васею треба краще представляти наші традиції, культуру. Вони ж такі цікаві, але нібито недооцінені! Завжди змішувалися з російським… До повномасштабного вторгнення за кордоном не всі знали, де Україна і що це не частина Росії. Тому, щоби нас ідентифікували, треба популяризувати культуру в першу чергу.
Десь з 2020-го ми почали працювати над нашим блогом в Інстаграмі, створювали відео. За Васею була технічна складова – поставити кадр, зняти, змонтувати, а за мною – хореографія. На початках запит був не настільки великий, як зараз, але аудиторія збільшувалась. Коли у нас був челендж #30відеоза30днів, підписники допомагали обирати українські пісні. Ми тоді хотіли долучити перших 10 тисяч читачів, сьогодні їх – майже 39 тисяч.
Обіцяли одне одному не розлучатись, але трапилась війна…
Ми з Васею говорили про те, що може трапитись вторгнення, було якесь передчуття. 23-го лютого запустили проект, в якому хотіли зібрати донати на «Повернись живим» і долучали для цього наших підписників, щоб вони теж вивчили декілька рухів і донатили на армію. Усе відзняли, а зранку 24-го Вася ще все домонтовував. Ми розуміли – такі ініціативи стали особливо актуальними.
У перші дні повномасштабної війни Вася пішов у військомат. Я знала, що так буде, хоча після тих поїздок ми обіцяли одне одному не розлучатись. Сказала йому: «Я розумію, що ти по-іншому не можеш. Я тобою пишаюсь!»
Перші місяці для мене були дуже складними і незрозумілими. Напевно, як у всіх. Тільки-но відчинились волонтерські центри, я приходила туди. Охочих допомогти на місцях було багато, тож я їздила і розвозила необхідне. А потім зрозуміла, що завдяки медійності можу давати іншу підтримку українцям, а згодом і світові розповідати про нас.
Мій спосіб спілкування – це відео. Так я можу більше, наприклад, когось надихнути волонтерити. Таке перше відео ми відзняли з хореографами. Воно було з українською символікою, вийшло надихаючим та масовим. Мою роботу побачили за кордоном. Після цього відео я почала давати інтерв’ю, зокрема французькому виданню. Відео, у якому взяли участь діти, ще більше бере за душу. Іноді завдяки творчості не потрібні додаткові пояснення щодо реалій війни в Україні.
Нам треба підтримувати військових, а не навпаки
Мені треба було декілька місяців, щоб повноцінно відновитися. Спочатку була розгубленість. Я ніби щось робила, але самій було важко створювати те, що ми звикли робити разом.
Три роки тому вже була розлука з Васею. Я вже забула про це відчуття – настільки звикла, що ми з ним 24/7 разом. Ми працювали разом, відпочивали разом, жили разом, взагалі все-все разом. Мені було складно усвідомити, що я приходжу додому, а мене там ніхто не чекає. Дуже важко... І тут не про творчість, а саме про стосунки, про те, що його немає поряд.
Я постійно-постійно одягаю його одяг. Мені це дуже допомагає, особливо в дні, коли засмучена. Переглядаю наші фото та відео і слухаю його пісні (переважно меланхолійні,) бо там його голос, так він поруч. Наші звичні ритуали, які ми робили разом, я зараз не роблю, бо мені від того сумно. Тільки творчість залишилась, бо я розумію, що це нас обох підтримує.
Приблизно з листопада я дійсно відчула силу. Так, я можу щось робити навіть самостійно. Тому продовжую нашу справу: і для нього, і для мене це важливо.
Коли у блозі я розповідаю про свої відчуття і емоції в контексті розлуки і в контексті війни, мені відповідають саме дружини та дівчата військових. Це часто дуже довгі повідомлення, в яких точно звучить: «Дякую, що ділишся, бо здається, я одна таке відчуваю». У багатьох може не бути в оточенні когось, хто зрозуміє, і тому, напевно, я продовжую ділитись. Мені від того теж легше.
Вася за можливості реагує на те, що я публікую. Пише: «У тебе сьогодні сентиментальний настрій». Він мене дуже добре знає, тому розуміє, як я почуваюся. Я теж за повідомленням розумію, в якому настрої він написав.
Коли відчуваю, що його настрій не ок, стараюсь сама не розклеюватись. Важливо розуміти, що в таких ситуаціях нам треба підтримувати їх, а не навпаки. Ми маємо давати їм силу, бути надійним тилом, і тоді це все буде працювати. Так, ці сили нам треба брати, але точно не від них. Треба шукати інші можливості.
Коли я почуваюсь погано емоційно, то стараюсь відпочити, бо я дійсно багато працюю. Дивлюсь якийсь серіал без думок, що я непродуктивна. Мені допомагає, коли я приймаю думку, що це нормально – брати паузу. А ще звертаюся за допомогою до психолога. Під час повномасштабного вторгнення я відчула, що мені потрібна підтримка професіонала, який спрямує мене правильно в моїх переживаннях.
"Поки милий на війні"
У маю двох знайомих дівчат, які чекають своїх військових. Одного разу ми зустрілись, погуляли разом і зрозуміли, що дуже розуміємо одна одну, бо троє в одній ситуації. Ми подумали, що це може бути потрібним ще комусь. Так і з'явився клуб «Поки милий на війні».
До цього був онлайн-проект з дружинами військових – створювали відео онлайн (це, як терапія). Я дала завдання вивчити рухи, вони повторювали – і ми змонтували відео. Декого це трохи витягувало з емоційної ями.Ми ще тоді зрозуміли, що навіть онлайн-спілкування допоміжне: ти відчуваєш підтримку, якої немає від тих, хто не переживає те ж.
У межах клубу «Поки милий на війні» ми збираємось щотижня. Наприклад, перед новорічними святами ми пекли імбирні печива, готували домашні цукерочки і відправляли нашим хлопцям. Також ми ходили разом в театр, у нас була рухова терапія, на одній із зустрічей ми створювали окопні свічки.
Плануємо надалі розвивати два напрямки: відновлювальний і волонтерський. Хочеться, щоби дівчата відновлювали свій ресурс, брали участь в груповій терапії і водночас робити щось добре.
Я першочергово творю заради Васі
Коли у вересні Вася єдиний раз від початку повномасштабної війни приїхав додому, перших декілька днів ми просто відпочивали, їхали до батьків, щоб всіх побачити. А коли залишився один день до завершення відпустки, ми вирішили зробити відео. Вася ще сумнівався, а я наполягла. Кажу йому: «Давай таки зробимо. Це буде для нас спогадом, який триматиме нашу віру».
«Той, кого ти чекаєш і любиш, насправді завжди поруч з тобою» – такий наш основний меседж. Це те, що ми з Васею відчуваємо, – навіть на відстані ми поряд думками. Це дуже важливо – старатись підтримувати стосунки, не відштовхувати одне одного.
Мені творчість максимально допомагає, бо я розумію, що в мене є справа мого життя, яку я люблю і яка мене відволікає. Вона не дає мені весь час тільки переживати або дивитись новини. Творчість займає мої думки, і завдяки цьому я тримаюсь на плаву. Я наважилась і почала брати замовлення на створення відео – так я рухаюсь вперед, відчуваю себе незалежною.
Але, звісно, першочергово я творю заради Васі. Якщо говорити глобально, то я не зупиняюсь, щоби ми разом продовжили творити після перемоги. Мені важливо, щоб це виходило на новий рівень, і ми реалізовували масштабніші проекти.
Вася має одну цікаву ідею, він дуже сильно скучив за цим процесом і хоче після повернення зануритись у нашу робочу атмосферу. Ми вже знаємо, який проект реалізуємо після перемоги! Поки – секрет :)
コメント