top of page

По-справжньому відчути одне одного нам допомогла війна

- Історія Олександри та Гліба, кардіологині та кардіохірурга з Києва


Абсолютно інший погляд на “службові романи”

середа, 363-й день війни


…У моїй родині не було лікарів, але після школи я свідомо вирішила обрати цю професію. Навіть подала документи лише в один київський медичний університет. Ризикнула, вступила і переїхала з рідної Вінниці до столиці.


Під час навчання подавалася на наукові гранти за кордоном. Довгий час займалася онкологією, порівнювала країни, навчалася. Однак з часом зрозуміла, що для українських реалій більш нагальною є кардіологія. Тому для інтернатури обрала Центр дитячої кардіології та кардіохірургії. Приїхала до них – і вже не могла залишити цю справу. 10 років із своїх двадцяти семи я присвятила хворобі серця. І продовжуватиму це робити.


3 роки

Як зараз пам’ятаю свій перший день у відділенні… Було трохи тривожно, але неймовірне бажання працювати з професіоналами брало верх. Серед них був і Гліб Ілліч, на той час вже відомий столичний кардіохірург, який у своїх 30 дивував лікарською мудрістю.


Щодня з ранку до пізньої ночі ми працювали пліч-о-пліч 3 роки: він кардіохірургом, а я – кардіологинею. Ми працювали у злагодженій команді, переживали складні операції одна за одною. Якщо чесно, не рахували ні операцій, ні спільно проведеного часу. У роботі роки минають, як хвилина.


Зазвичай у хірургів не вистачає сил на щось ще, крім роботи. Та й взагалі не дуже багато вільного часу. Але, як виявилося, Гліб Ілліч теж цікавився живописом, і деколи у перервах на каву ми обговорювали виставки і картини. Ми були на нагородженні Forbes 30 до 30 років, час від часу спілкувалися про наукові публікації та обговорення мистецтво. Але як колеги, не більше :)


За два роки Гліб Ілліч готувався стати завідувачем відділення. Запропонував мені бути в його команді. І я просто не могла відмовити. Жила роботою, тому дуже чекала цього моменту!


Ніхто не очікував, що війна змінить нас, і це буде не остання його пропозиція.


І 54 дні

24 лютого я прокинулась від звуків вибухів об п’ятій. У той час жила неподалік від кільцевої дороги в Києві, поблизу аеропорту «Жуляни». Почала збирати речі, не розуміючи, що відбувається і що далі робити.


Об 5:20 мені подзвонив Гліб Ілліч:


– Алло, Олександро. Як ви?;


– Прокинулася від вибухів…


– Ну тоді збирайте речі і приїжджайте на роботу


Так я й зробила. Взяла з собою найголовніше: диплом про освіту, паспорт, і, здається, декілька книг. Поїхала на роботу.


… Від початку великої війни, ми постійно перебували в лікарні. Усі працювали, як один організм. Ми тут жили, разом із своїми пацієнтами, а потім і з людьми, які втратили житло. Намагались надати допомогу, усім, хто цього потребував.


Нас було близько ста людей медичного персоналу та близько 75 пацієнтів. Переважно ми, звісно, оперували кардіопацієнтів, але приймали також усіх поранених. Швидкі, люди, які дізнавалися, що клініка в Києві працює, просто пішки під вибухи, доходили до воріт лікарі і просили про допомогу.


У перші дні ми мали багато важких пацієнтів, обладнували бомбосховище. Попри надважкий перший тиждень, ми навіть почали систему триразового харчування. Пацієнти, біженці та ті, хто залишився без житла, та родичі наших співробітників організовувались у нас на кухні. Там вони готували обіди, сніданки, вечері для великого колективу. Все злагоджено працювало і в їдальні, і у операційній.


Життя стало суцільним хаосом. Люди прибували і прибували, постійно звучали нові швидкі. Перший тиждень я не спала зовсім, у мене було гіперболізоване почуття того, що потрібно все організувати, постійно знаходила собі завдання. Тоді Гліб Ілліч наполіг: “Ви вимикайте телефони і лягайте просто спати, тому що це не нормально”.


Це насправді дуже емоційно і фізично важко! Одна справа, коли ти відпрацьовувала десь 12-13 годин, прооперувала і поїхала додому відпочивати. Інша справа – постійно бути в лікарні задіяною в роботі.


Наші спеціалісти їздили в шпиталь МВС, там вони також оперували постраждалих військових. Я ж весь час залишалася в клініці протягом 54 днів…


Саме в ці дні дуже близько контактували разом з Глібом, обговорювали робочі моменти і «а що далі?»…


Особлива дівчина

Одного дня нам необхідно було піти в інший корпус. Це був перший день під час війни, коли ми взагалі залишили стіни лікарні. Вирішили пройти пішки невеликий проміжок часу, і я помітила, що Гліб постійно мовчав.


Він взагалі людина достатньо делікатна, стримана, але я почала думати, що настільки його вже дістала за ці дні, що він не хоче зі мною говорити. Або ж керівник хоче поговорити про щось дуже серйозне.


“Господи, тільки…тільки не про якісь особисті речі”


На декілька хвилин ми присіли перед корпусом, і Гліб почав мені розповідати:


“Декілька років тому я зустрів особливу дівчину….”


У той момент я не хотіла слухати про нерозділене кохання та особисті проблеми. А він продовжував говорити, говорити, аж поки до мене не дійшло, що він говорить не про якусь іншу дівчину.


Гліб говорив про мене!


У пам’яті з’являлися картинки з перших днів роботи, наші розмови про живопис і що він все зрозумів у перший день війни, коли я ввійшла у лікарню. Тоді нам обом під вибухи бути разом стало спокійніше.


А потім він став на коліно і я почула: “Ви вийдете за мене, Олександро?”


І як ви здогадалися, я погодилася.


У той момент я чітко усвідомила, що відчуваю любов до людини. Що знаю його, приймаю без ніяких “але”.


Гліб запитав:

«Ну що, тоді завтра йдемо до РАЦСу?»

«А вони хіба працюють?» – тихо здивувалася я.

«Так, я уже дізнався»


Наступного дня ми зробили це.


Ніхто з рідних не знав про освідчення. и покликали до РАЦСу лише свідків, колег з клініки. Після РАЦСу ми пройшлися на Андріївський узвіз, а коли повернулися в клініку, там нас, вже вітаючи, зустрічали лікарі.


Тепер нас троє. Ми і кіт-альбінос :)

У нього був принцип – жодних стосунків на роботі. Але 24 лютого стало карколомним та штовхнуло до переосмислення. Гліб зізнався собі, що ми не просто так зустрілися і насправді вже давно щось живе всередині.


І я це відчула у перший день війни. Усвідомила, що Гліб точно непроста людина, а дуже дорога моєму серцю. Коли ми зранку побачились, я зайшла у клініку – і все стало на свої місця.


Зараз все так гармонійно: що в побуті, що в роботі. І професійне не заважає побутовому. Повертаємося разом з роботи або їдемо на неї, ніби так і завжди було.


У нашої колеги був глухий кіт альбінос, але через певні обставини вона не могла його забрати додому назад. Оскільки йому один рік, ми вирішили навіть не обговорюючи, що заберемо його собі. Він запропонував, а я вже два дні про того котика думала.


Тепер у нас така родина з трьох: господарі та кіт-альбінос.


Після перемоги ми будемо працювали так, як і працювали. Дуже хочемо поїхати на деокуповані території: на Донеччину, на Херсонщину, в Крим. Ми хочемо допомагати людям, оглядати, консультувати, оперувати, якщо потрібно. Разом.


Розповіли історію: Олександра Телегузова та Гліб Ємець

Записала і відчула: Інна Сергієнко

Літературна редакторка: Вікторія Ткачук

Дизайн: Крістіна

Фото: особистий архів героїв історії


Bình luận


bottom of page