- історія баби Марії та діда Віті зі звільненого Мощуна
Мій новий знайомий недавно сказав фразу:
«У нас не було нічого, але насправді було все».
А потім я записала цю історію.
– Ми живемо з чоловіком вже 14 років. Раніше були сусідами. Як виявилося: любимо одне одного.
– Як ви це зрозуміли?
– А він почав до мене залицятися!
Баба Марія сміється. За плечима жінки 59 років життя без Віті, і 14 – з Вітею. Разом, скільки? Угум, 73 роки. А в момент нашої розмови, якщо використати фразу «за плечима» буквально, ви побачите вщент зруйнований будинок, спалені дерева та розбиту бруківку. Баба Марія з дідом Вітею живуть у знищеному росіянами селі Мощун, що за 30 кілометрів від Києва.
Навесні 2022-го село фактично стало фортпостом для столиці, допомогло українським військовим виграти битву за Київ.
21 березня Мощун звільнили. Люди досі оговтуються від боїв, живуть у модульних будиночках, сараях та прибудовах.
“Тут живуть люди” – такий напис часто можна побачити на парканах жителів Київщини. Написи залишилися ще з часів окупації, але з часом набирають нових сенсів.
ТУТ ЖИВУТЬ ЛЮДИ
Заходьте :)
1
… – А як залицявся, бабусю Маріє?
– Йде з роботи якось і каже: «Сасєдка, що це до тебе навіть в гості неможливо зайти?». А я йому: «А ти з роботи? Кушать хочеш? Чаю може? Просто по-сасєдськи, я всіх угощаю!» Тоді він раз зайшов. Потім ще раз. Ой, доця, такого почуття людського не було ніколи.
– Якого?
– Ну, що не можемо одне без одного.
Ми прожили 14 років і не сказали «брешеш».
Гарно залицявся! То морожине, то торт приносив нам з сусідкою.
А потім стався нещасний випадок. Його вдарили по голові тут на зупинці, в лікарню забрали. Думаю собі: «Провідаю сосєда!». Тоді син його каже: «Тату, подивись, кого ми тобі привезли!».
А він каже: «Моя Машенька!». Откуда я знала, що я його Машенька? Ми ще не жили разом.
Після лікарні він повернувся в Мощун. Тоді, каже, невістка питає в нього: «Тімофєєвіч, куди вас?». А він їй: «Єслі можна, нехай мене Маша забере!».
– Скільки вам було тоді років?
– 59. Да, зайка, 59! Отак я його забрала додому.
– А він десь жив поряд?
– Осьо його хата! Вже знесли її, розбили в пух і прах. І сліда нема, що тут хата була. Про що я? А, ну от так тоді я забрала його, бо треба було ухажувати, а то був худюсінький-худюсінький.
– Як ви почали жити разом?
– Та спитав якось: “Ти не проти, щоби ми жили разом?”. Я спершу про дітей подумала, мовляв, що скажуть. У Віті – три сини, а в мене – дві дочки. Але діти нас відразу підтримали!
Моя молодша дочка каже: “Мам, я давно бачила, що ти до дяді Віті небайдужа. Слава Богу, що ви так знайшлися. Батька не повернемо”.
Перший чоловік баби Марії помер. Дідо Вітя вже багато років розлучений.
Зайка, в мене в молодості такого не було. Від нього стільки ласки і доброти, стільки чуйності, що я передати не можу.
– Невже ви не сваритеся?
– Боже відверни! За що? Нє, та буває, що я там щось “по-бабиному”, скажу. А він: “Всьо-всьо, Машенька! Всьо нормально!”.
Він все робить! Я можу піти язиком поляпати, вибачте на слові, можна таке казати? Приходжу, а він вже картошки нажарив чи там шо-небудь… Каже: «Мамка, іди кушать!». Осьо кицька мене покусала, а та рука болить. Він не дає мені даже за холодну воду взятися. Отака історія у мене.
Баба Марія 41 рік працювала кранівницею на шлакоблочному заводі.
– Ну як “працювала”, радше “пахала”! Дуже тяжко робила, бо треба було на хату збирати.
Дідо Вітя був будівельником, а пізніше заснував столярну фірму.
– Різне про нас казали. Ну але, як то кажуть, на чужий роток не накинеш… Нехай говорять! Мені з ним дуже добре. Це вже тепер всі кажуть, добре, що не сама. А обгово-о-орювали так, що передати не можу тобі. В очі не говорили, але за спиною…
2
– Бабусю Маріє, а що таке любов?
– Взаєморозуміння і повага. Це повинно бути. І таке, доця, знаєш, що без тією людини дня не можеш прожити. Якось мене прооперували, я тиждень була в Києві в дітей. Я додому рвалася страшенно, кожен день плакала. Хотіла до нього, щоб він мене обійняв. Щоб просто поговорили! Вже не ті года, щоби щось більше :)
В житті є в житті, зайка. От цієї ночі коти не давали спати, у мене дві кицьки, а за ними кавалєри! Десь знайшли дірку в тій конурі, де тепер живемо, і що робилося, спати неможливо!
3
– Ви щаслива?
Нікуди правди діти, на цьому моменті я очікувала щось на кшталт: “Та яке тут щастя, доця? Будинку немає, сама бачиш! Живемо в сауні, яке щ…”. Але…
– Так, доця. Не дивись так на мене. Я щаслива, навіть зараз.
4
– Розкажете мені, як це сталося?
Під “цим” я маю на увазі знищені будинки.
– Третього березня нас вже звідси вивезли.
27 лютого я пішла в магазин до сусідки, а вона курить на вулиці. Коли чуємо: “Вжууууух!” Вона каже: “Куля пролетіла!”. Ми тоді назад в магазин. Вже 24 лютого тут страхи, що робилося, але ми не виїжджали. 28 лютого ВОНИ в’їхали до нас, а ми кажемо з дєдом: “Нікуди не поїдемо! Чого будемо їхати?”.
Ми все знали. У Гостомель 54 чи 57 штук летіло їх. Ми їхні морди бачили. Почали думати, де будемо ховатися. Cпершу подумали, що в погріб заліземо. Залізти туди, то я залізла, а вилізти не могла. Мене дуже ноги болять. Погріб не підходить. Так ходили – сюди-туди, сюди-туди. Вітя постелив на плиті, на землі. Я встати не можу. Від стройки за все життя все боком вилазить. Я доповзла до плити, сперлася і кажу: “Вітя, що буде, то буде! Я цілу ніч просиділа на дивані. Коли дивлюся, а там вже хата горить! Це було 2 березня. Cусідка Тая була з нами, але теж не хотіла їхати. Тоді Вітя нам: “Дєвочки, треба уходити!”.
Тут чуємо машина під’їхала. Ми виходимо, а водій нам: “А ви чого тут? Чому не виїжджаєте? Негайно їдьте геть! Тут буде дурдом! Три хвилини на збори”. Вітя був одягнений, а я вскочила в штани, в яких вдома ходжу і сумку взяла з документами. Навіть на столі телефон забула.
Сідаємо в машину. Водій перепитує: “Тімофєєвіч?”. Вітя каже: “Так!”. А ми дивимося, а це Саша, друг його сина і мого внука. Сашка завіз нас лісом до бомбосховища. Ми як зайшли, там був весь Мощун. А діти шукають нас! Ми там так ніч просиділи, а в мене цукор, пити хочеться і треба ж поїсти, ні таблеток, нічого. Думаю, хоч би не знепритомніти! Тут підіймаю голову – стоїть зять Таї, сусідки. Вони нас швидко забрали, а ми з радості навіть такий хороший ліхтарик там залишили…
Так ми їхали під пулями до Києва, не зупиняючись. Над нами самольоти, і стріляють там, тут! Боже! Ми ж ніколи не могли в житті подумати, що таке буде!
– Коли ви дізналися, що будинку більше немає?
– Від мене дівчата приховували. Якось по інтернету побачили, що наші доми розбиті. Коли я глянула, дивлюся, наче моя хата! Мені як щось в той момент зробилося! Боже, та за що? За які гріхи? Все згоріло, доця дотла. Абсолютно все! Я залишилася без нічого. Ми жили тут, як в Києві! Все було! І тепла вода, і туалет в хаті. І пральна машина і два холодильника! Діти на 70 років подарували от таку плазму. Все було! А внучка з чоловіком хотіли тут жити на третьому поверсі. Ми з дідом старалися. Чекали на них.
Дід перший поїхав в Мощун. Повернувся в Київ і мовчить. Я кажу: “Зайка, а що там ето самоє?”. Він мені: “Та я поїду, трохи приведу все в порядок…” Я коли приїхала, Боооже, за голову взялася! Але він вже до мого приїзду все підрихтував. Двері в сараї поставив, там, де ми зараз живемо. Зробив ті нари, на яких ми спимо досі. Тут страшне робилося!
Ми ж думали ще цей дім рятувати, хоч перший поверх, але потім зрозуміли, що марно. Так намагалися хоч якийсь шматочок врятувати, хоч маленьку частинку нашого минулого життя! Дуже важко це все нам давалося і як тепер це повернути?
5
У мене старається дідусь все робити, відновлювати. Він не може щоб щось не робити. Буває скажу йому: “Ну всьо, дєд, відпочиваємо!”. Він мені: “Ти мамка, бери книжку читай і кросворди рішай, а я дрова буду колоти!”. Він собі роботу завжди знайде!
6
– Що таке кохання?
– Від того, що ти мене питаєш, доця, другий раз, моя відповідь не зміниться! :) От коли відчуєш, що не можете одне без одного, тоді – це кохання. А як можеш – то ще треба шукати! :)
Зараз ми спимо на окремих ліжках, ну як ліжках, сама побачиш, але навіть там за руки тримаємося. Рукою як вхопить за мою руку і повторює: “Моє ти сонечко!”. Мені здається, це любов!
Питаю: “Сонечко, що завтра будемо готувати?” Він мені: “Борщ або суп!”. А я кажу: “Не хочу супу!”, а Вітя: “То вари борщ!” :)
Вcьо, все картоплі начистили, туди-сюди, покрутилися по кухні і страва готова. Ну хіба не кохання?
Він дуже за мене переживає. Я впала, вибила руку. Не можу підняти, важко. Він як побачить, що я щось несу, то готовий мене набити :)
Ми як у пісні Олега Винника про голуба і голубку :)
“А що дідо Вітя?”, – запитаєте. А от якраз заходить на подвір’я. Давайте послухаємо 🙂
1
– А пригадаєте, коли Марія почала вам подобатися?
– Ойойойой…! Десь 14 років тому. Тоді ми обоє були одружені. Я допомагав цей будинок будувати її чоловікові. Думок тоді про неї взагалі не було. Хоча й для себе тоді відзначив, що це прекрасна жінка! Ну так сталося, що чоловік у неї помер, а спілкуватися ми почали вже після його смерті.
Так живемо і не тужимо. Голова тільки зараз не на місці, сини зараз мої воюють. Ось це страшно, а будинок – це все дрібниці.
Пам’ятаю, як в інтернеті побачив, що мій будинок ще стоїть, а її вже зруйнований, складно було їй це показати.
Так ми всією вулицею спостерігали, як нищать наші будинки один за одним. Через декілька днів і мого не стало.
Cарай бачили в якому ми живемо? Ну от. Так і живем.
2
– За що ви любите Марію?
– Якщо я скажу, то ви не повірите! Душа тепла в неї :) Прекрасна вона! Тільки один в неї є недолік: вона все життя намагається робити тяжку роботу. Я її постійно сварю за це.
3
– Що таке кохання?
– Ойойойойой… Кохання – це коли людина приростає потихеньку до тебе і відчуваєш, як в душі крила з’являються. А може крило? А інше в неї? Бо полетіти ви зможете тільки разом.
“Коли жінка рядом, да, мамка? Ой, які в тебе руки холодні!”, – каже до бабусі.
“Зате серце гаряче!”, – зашарівшись відповідає жінка.