- історія кохання Героя України Лева Пашко та його дружини Діани
Їхнє кохання не похитнула війна, окупація, полон і травма
понеділок, 376 день війни
Моє ім’я Діана. Я з міста Маріуполь. Працюю в інтернет-магазині. Три роки тому моя триденна відпустка у Дніпрі перетворилася на стосунки з коханням мого життя.
Незнайомець з Тіндера
З коханим ми познайомилися у 2019-му. Через тиждень спілкування в Тіндері ми вперше зустрілися у Дніпрі.
Він тоді був на передовій, і лише на кілька днів поїхав у лікарню до побратима. Взяв квиток на потяг і мені. Хотів, щоб ми зустрілися.
А я тоді була якраз після неприємного досвіду попередніх стосунків. “Чому б ні? Я нічого не втрачаю”, – з цими словами вирішила ризикнути. Поїхала, як виявилося пізніше, недарма!
Ми провели чарівних три дні разом. Він запропонував мені стрибнути з парашутом. І звісно ж, я погодилася. Це були незабутні відчуття та нові емоції. Коли я вже сідала в потяг додому, зрозуміла – все пропало, закохалася.
Спочатку він зачепив мене своєю простотою, кумедністю, сміхом. А вже коли ми побачилися, я зрозуміла, що Лев дуже добрий, мужній і завжди дотримується свого слова. Він ставиться до людини добре навіть тоді, коли вона відверто погана.
Це мене в ньому причарувало.
Коли я повернулася, ми не обговорювали тему стосунків. А вже через декілька днів мене запросив на побачення інший чоловік. Я вирішила запитати у Лева, що між нами. Запитала напряму. Виявляється, він вважав мене своєю дівчиною. А я вже теж була в нього закохана.
Наступного разу ми побачилися аж через декілька місяців. Він був на передовій, але їхав в Одеську область купувати нову автівку. Потім їхав додому в Київ. Тож запропонував мені невелику спільку подорож.
Ми зустрілися в Одесі і поїхали на його новому авто до Києва. Каже: “Познайомлю тебе з собакою”. Ми приїжджаємо – а там його рідні. Тож вже під час другої зустрічі я знала його сім’ю. Неочікувано і смішно вийшло :)
Минув ще місяць. Його вивели з “передка” і щовихідних він приїжджав до мене в Маріуполь. Ми гуляли та проводили весь час разом. Через деякий час наважилися на серйозний крок – знайшли житло і почали жити разом.
Будували спільне майбутнє. Тим часом назрівала велика війна.
“Ми готувалися до 24 лютого”
30 січня у мене вже була зібрана “тривожна” валізка. Ми здогадувалися, що може бути загострення війни, тож планували виїжджати з молодшими сестрами, двоюрідним братом і двома котами.
Думала поїхати у Київ, до мами Лева, а потім в село Черкаської області. Поїхати планували якраз 24 лютого з самого ранку. Не знали, що повномасштабна війна почнеться саме тоді. Виїхати за планом не вийшло.
Мамі Лева усілякими правдами і неправдами таки вдалося придбати квитки на потяг мені і моїм родичам. Проте нам прийшло сповіщення, що потяг відмінили.
Я намагалася якось привести до тями свою маму, щоб вона збирала речі і теж їхала з нами. Заспокоїти її вдалося тільки Леву. Він подзвонив, щось сказав їй – і вона погодилася їхати.
Все ж зібрали речі, поїхали на вокзал з надією, що буде хоч якийсь потяг. І він приїхав! Людей було дуже багато. Дорослі та діти сиділи не лише в купе, а навіть у проходах. Ми доїхали з Маріуполя до Дніпра, а там пересіли на київський потяг. Їхали більше доби, а там нас забрали рідні Лева.
Потім всі разом зібралися у Черкаси. Лев у цей час боронив Україну.
Освідчився, захищаючи мій Маріуполь
Він брав активну участь у бойових діях. Тоді ще працював інтернет, і ми списувалися доволі часто. А потім зв’язок зник повністю. Лев якось намагався знаходити можливості написати, коли їздив на різні позиції.
Пам’ятаю, нам вдалося поспілкуватися майже годину. І він постійно розмовляв зі мною так, ніби нічого не відбувається, ніби все добре і він поїхав просто у відрядження. Реалії ж були іншими.
Наприкінці березня, коли я була в Черкаській області, а коханий на обороні Маріуполя, він запропонував мені одружитися.
Першу пропозицію він зробив мені дуже “не дуже”. Написав: “Я повернуся і зіграємо весілля?”. А в той час якраз освідчилися його сестрі. Я не очікувала від нього, тому перепитала:
– Чиє весілля? Катіне?
– Ні, наше!
– Навіть не знаю, мені ніхто не робив пропозиції.
І тоді тільки він запитав, чи вийду я за нього. Я одразу ж погодилася.
Тоді якраз вийшов новий закон, який дозволяв військовим одружуватися без присутності партнера. Але для цього було потрібно зібрати певні документи. У Лева там не було на це часу, тож ми вирішили – одружимося, коли він повернеться.
Але у травні був полон…
“У мене боліла душа і серце”
… Він написав мені з номера побратима: “Ми виходимо в полон згідно з наказом президента”.
Знаєте, у нас нас дуже міцний зв’язок. Було таке, що в мене зранку піднялася температура, а потім ввечері Лев пише: “Я захворів, у мене температура”.
Зараз теж таке буває. У нас в один час болить нога.
А коли він був в полоні, у мене боліла душа і серце.
Ми довго шукали його на різних відео. І нарешті побачили на інтерв’ю для російського телеканалу. Не можу передати словами суміш емоцій, які я відчувала.
17 травня вони вийшли в полон. А 21 вересня їх обміняли. Усі ці місяці ми були без зв’язку. І всі ці місяці у мене й далі боліла душа і серце.
“Ну… привіт”
Перше наше спілкування за 4 місяці було телефоном. Я не знала, що говорити. Так нервувала, що мене аж нудило. Стояла, посміхалася, раділа почути його голос.
Мені сказали, що зранку ми можемо поїхати до нього. І я цілу ніч не спала.
У мене трусилися руки, але ми всю ніч з ним переписувалися. Я питала про його психоемоційний стан, надсилала йому купу фото себе, його собаки, котів (поки був в полоні, я взяла ще одного котика, тож довелося змиритися, що у нас тепер три коти). Усю цю ніч напередодні ми розмовляли про життя.
Зранку ми нарешті побачилися! На диво, я не ревіла. Трималася, коли він був у полоні, і трималася, коли він повернувся.
Ми з його мамою, сестрою і тіткою бігали по лікарні і не могли знайти Лева, бо його не було у палаті. Ми бігаємо поверхами і тут я повертаю голову – а його мама вже обіймає в коридорі.
Він стояв такий худий, короткострижений… На нього було боляче дивитися. Але все одно він був гарний. Такий мій!
“Ну… привіт” – перше, що він мені сказав. Я намагалася його розціловувати, але на публіці він таке не любить. Ми усамітнилися в палаті, говорили і я його обіймала, гладила і не могла просто відірватися від нього.
“Я принесла обручку”
Наступного дня їх перевели до Києва і ми теж поїхали туди. Ми з його мамою пішли до лікарні, стояли розмовляли, і вона сказала: “Я принесла обручку”... Цю обручку вона колись купила у Брюсселі. Колись давно показувала її нам, а Лев з сестрою жартували, що цю обручку з діамантом можна вигідно продати. Ще тоді я чомусь подумала, що та обручка - ідеальна для пропозиції.
Льова планував це трохи інакше, але вирішив: якщо мама обручку принесла, то треба освідчуватись. Покликав з сусідньої палати свого побратима з дружиною, щоб були свідками. Він сказав щось на кшталт: “Все, що ми пережили, було морально важким, тому тепер можемо і одружуватися!”
Я хотіла велике весілля, щоб запросити друзів і рідних. Але у Лева зламана нога, тож “велике” ми зробимо тоді, коли він одужає. Вирішили поки розписатися одразу в лікарні.
На розпис купила зелену сукню. Біла у мене буде, коли коханий одужає. У мене дуже грандіозні плани на день весілля, і сподіваюся, до того моменту, коли Лев одужає, Україна вже переможе.
Війна не змінила наші стосунки кардинально. Лев став більш уважним і турботливим після пережитого. Ми знайшли багатьох друзів і стали більше спілкуватися з людьми. У майбутньому плануємо мати гарний власний будинок, дітей, і, як сказав Лев, якщо в нас буде власний будинок, то можу заводити хоч десять котів :)
Зараз ми знову живемо разом. Лев їздить на реабілітацію, займається робочими справами. Сьогодні він подарував мені квіти і сказав: “Дякую, що ти в мене така чудова! Дякую, що ти мене терпиш. Терпи мене, будь ласка, і надалі”.
До речі, він зараз на зв’язку разом з нами. Слухає нашу з вами розмову і усміхається. Дуже стомився, щоб говорити.
Розповіла історію: Діана Пашко
Записала і відчула: Анна Максимова
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук
Дякуємо за дизайн: Крістіна Лодба
Фото: особистий архів героїв історії
Comments