- історія військових Павла та Влада
Коли здавалося, що це життя вже не має сенсу, він зустрів його
Пʼятниця, 373-й день повномасштабної війни
Моя війна почалася вдома
Мене звати Павло, мені 21 рік. Я став військовим ще задовго до повномасштабного вторгнення.
Якщо чесно, не останню роль у цьому відіграла мама. У нас із нею були стосунки, мʼяко кажучи, не дуже хороші. Вона контролювала кожен мій крок: куди я ходжу, що роблю, з ким спілкуюся. Я не виню маму за це. Розумію, що їй було страшно за мене. Я був всиновленою дитиною і за характером таким, знаєте, “безбашенним”.
Особливо наші стосунки погіршали, коли помер батько. А згодом мама ще й дізналася, що я – гей.
Були скандали. Доходило до того, що вона давала мені окрему виделку, ложку, чашку і миску, щоб я навіть поруч із нею не їв. Це не її провина, що вона не сприймала мене. Для неї, як для людини з СРСР, це було дико.
Отож мені дуже кортіло вирватися з її гіперопіки та постійних “сцен”. І що я зробив? Пішов в армію.
Вже з часом ми з мамою таки поговорили душевненько. Нині у нас чудові стосунки. Вона допомагає і підтримує мене.
А пекло в 2022-му
Я – з Франківщини. До повномасштабного вторгнення був “строковиком”. І хоча 24 лютого перебував на бойовій позиції, для мене наступ також був неочікуваним. Я ставився до його можливості дуже скептично. Думав: “Та нічого не буде, нас просто лякають”. Але десь усередині душі боявся цієї війни.
У перші дні лютого я був, здається, під Миколаєвом (нам не казали точне місце). Два дні ми сиділи у посадці, після чого 24 лютого наді мною пролетів снаряд і винищувач. Було страшно. Я хоч і не дуже віруюча людина, в той момент почав молитися.
“Привіт, – пише, ти – дуже гарний!”
А найважче було минулого літа. Тоді від мене відвернулися всі мої друзі. Я став нікому не потрібен. Чому? Бо я на війні.
Казали: “Паша вже ні з ким не погуляє”, “Паша вже ні з ким не вип'є”. Люди, вони такі. Я опинився сам на сам із собою. І плюс не так вже й просто бути геєм у війську. Постійно прилітали якісь жарти в мій бік. У той момент мені просто була потрібна підтримка. І я зайшов її у Hornet, соцмережі для ЛГБТ+.
Влад першим мені написав: “Привіт, ти дуже гарний”. Я спершу не надав цьому значення і проігнорував. Та все ж стало цікаво, хто він такий. Слово за слово – і якось ми доволі швидко знайшли спільні теми. Він розповів, що йому 30, і він живе в Києві. А ще написав, що я йому дуже сподобався, і він хоче зі мною ближче познайомитися. Ми з ним у той же день зідзвонилися, щоб побачити один одного на відео.
Ми обоє Терези, тому схожі за характером. Він, як і я, трохи “безбашенний”. У перший день знайомства ми грали в гру “Правда або Дія”. Я змусив Влада всувати у ніздрі вушні палички, танцювати з горшком на голові. Ми знайшли один одного.
Пізніше, коли я опинився в реабілітаційному центрі під Миколаєвом, він приїхав до мене. Ми провели разом кілька днів. Згодом Влад приїжджав до мене на позиції, коли я був на Донеччині.
З часом я запропонував йому зустрічатися. Кажу: “Давай спробуємо, може щось із цього вийде”. І от вже скоро буде рік, як ми разом.
Ми обоє військові. Влад у 2014 році був бойовим медиком в АТО, потім – кілька місяців у полоні. На фронті він побачив багато смертей. Але війна його не зламала – він залишився cобою. Це мене надихає.
У кінці 2022 року Влад знову пішов на службу. “Мене задовбало, що ти воюєш, а я сиджу вдома”, – сказав він. Для мене це дуже показово.
Звісно, тепер я хвилююся. Не дай Боже, з ним тут щось станеться, я ж цього просто не переживу. Часом я дуже картаю себе за те, що дозволив йому піти. Але це його вибір.
Бог на зв’язку
Вони зʼявилися в моєму житті одночасно: Влад і сенс життя. Якби його не було, я не сильно хвилювався б за своє життя. У мене було складне дитинство, а до того ж ще й самотність на фронті.
Згадую першу спробу самогубства – мені тоді було 14, і я вкотре посварився з мамою. Досі памʼятаю ці слова: “Краще б ти помер, ніж твій тато”. Я порізав вени та був на межі життя і смерті. Якби мама вчасно не зреагувала, я б уже, напевно, тут не сидів. Памʼятаю, вона перев'язала мені руки, а брат завіз у лікарню. Мені наклали 11 швів.
Думки щодо самогубства виникали й через однокласників. Вони ставилися до мене жахливо – знущалися, били. Часто. Одного разу однокласник помочився у мій рюкзак.
А далі – армія. Я нікому ще цього не говорив. Так, там теж не минулося без неприємних моментів. Товариші по службі могли завести мене в “кубар” і бити боксерськими рукавицями. А коли згодом дізналася, що я - гей, у багатьох “клема” полетіла.
Памʼятаю, вже на фронті, коли було важко, я підійшов до окопу і промовив: “Господи, коли це все закінчиться? Відправ вже мені нарешті ту людину, яка витягне мене з болота, в якому я зараз”.
І тут на тобі – Влад! Ми, до речі, з ним якось це обговорювали. Я показував, як молився, щоб він зʼявився в моєму житті. Все ж таки якась сила зробила так, що в мене зараз поступово все налагоджується.
Освідчитися не можна одружитися (виставте кому самі)
Влад часто дзвонить до мене. Я ділюся з ним своїми проблемами. Він зазвичай каже: “Нічого, скоро ми будемо разом!”, “Все буде добре!”.
До Влада у мене був не один партнер. Та я помітив, що з ним все дуже інакше. Певно, з війною кохання стало щирішим. У цивільному житті ми не спішили любити, проблеми вирішували дуже повільно. Зараз на це немає часу. Ми просто хочемо бути поруч. Хочемо насолоджуватися один одним.
Хочемо все встигнути. Тому так швидко почали зустрічатися. А ще Влад збирається зробити мені пропозицію – вже навіть каблучку купив. Він випадково проговорився, а потім уже не було сенсу викручуватися. Я вже чекаю. Точно буду плакати.
Чекаючи на освідчення, я вкотре згадав, що я – гей. А що це значить? Що я все ще не маю права офіційно одружитися з Владом. Якби, припустимо, у мене не було мами, ніхто б не міг прийти до мене в реанімацію чи забрати моє тіло. Але це міг би зробити мій Влад. Та зараз же в очах держави він мені – ніхто.
Нині, під час війни, багато пар одружуються. Ми також хочемо відчути це сімейне життя. Але це все ще заборонено. На жаль. Я теж хочу подати заявку в “Дії”, щоб хоча б десь усередині відчути, що ми з Владом трохи більше, ніж просто пара.
Я розповів мамі про Влада. Вона відреагувала спокійно. Вона з ним постійно спілкується. Якщо я не беру трубку, пише йому: “Чому Паша не відповідає? Я хвилююся!”.
Нещодавно мама сказала те, що мене реально шокувало: “Цей Влад уже скоро буде другим моїм сином”. Вже хоча б через це варто пробачити їй помилки з минулого. Я не тримаю на неї образ. Мабуть, нам просто треба було отримати цей досвід.
Розповів історію: Павло Лайгода
Записала і відчула: Вікторія Коломієць
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук
Дякуємо за дизайн: Крістіна Лодба
Bình luận