top of page

Труднощі легше долати, коли ваше щастя ділиться на два

- історія Світлани та військового Сергія


Кажуть, що Бог дає рівно стільки випробувань,

cкільки людина може витримати

четвер, 386-й день повномасштабної війни


ДЕДУКЦІЯ ПРАЦЮЄ НОРМАЛЬНО

Той гіркий 2022-й рік ми зустрічали в одному закладі рідного Луцька. У різних компаніях. Я – працювала у швидкій, а Сергій – відслужив в армії та повернувся на завод. Годинник відбив 00:00, компанії запили бажання шампанським. Новорічна ніч якраз була у розпалі. Ми з Сергієм зустрілися на вулиці, десь близько 2:00. А ще привід, знаєте, такий символічний! Cловом, я рятувала собаку з дороги, аби машини не збили. Я – і так, і так, ходжу навколо неї, нервуюся, вмовляю… Аж тут якийсь високий хлопець бере її на руки, заносить у безпечне місце і починає гладити. Спершу вся наша увага була на собаці, але потім, як то часто буває, cлово за слово:


«Фу, як я не люблю таку погоду», – каже мені «рятівник собак» на проливний геть не новорічний дощ, що аж ніяк не збирався зупинятися тієї ночі.


«А я – навпаки, щось є в цьому романтичне..», – відповідаю.


«Якщо ти любиш таку погоду, то ти вроджена осінню…», – додає впевнено.


«Хм, логічно. Добре, вгадав. А далі?», – піджартовую.


О, а далі він з першого разу (!) зі 100% точністю відгадав дату мого народження – 25 вересня. Кажу йому: «У подружок спитав, перед тим, як підійти?».


«Ні, я сам, – каже. – Дедукція працює нормально».


***


Після святкування нового року ми активно спілкувалися місяць: гуляли містом, говорили по телефону. Нам постійно було про що поговорити. Симпатія між нами вже була, але ще не стосунки.


А потім раптом, за ініціативою Сергія, ми перестали спілкуватися. Якраз перед початком повномасштабного наступу.


Він мені ще тоді кіндер подарував з іграшкою доленосною. То був ОЛЕНЬ. Тож у відповідь на пропозицію перестати спілкуватися, я йому випалила:


«Не дарма ти мені того оленя подарував, тепер все зрозуміло» :)


ОСЬ-ОСЬ ЗАТЕЛЕФОНУЄ

25 лютого я дізналася, що Сергій мобілізований. Побачила в інстаграмі його фото у військові формі і написала без жодних роздумів та зволікань “Бережи себе”.


Поки він стояв біля білоруського кордону, ми ще час від часу переписувалися – десь місяць-півтора – але не зідзвонювались і не бачились. Потім він поїхав на лінію фронту – і відтоді настала тиша довжиною в два місяці. Чи був зв’язок відсутній? Чи йому не до того було? Але я знову написала перша. І він зателефонував. З того моменту ми почали спілкуватися щовечора, хоча б на 10 хвилин.


Я щодня чекала дзвінка, наче у постійному стресі. Cергій не виходив мені з голови. Не раз ловила себе на думці, що навіть на чергуваннях думаю не про роботу, а про нього. «Ось-ось зателефонує», – повторювала собі.


ПРИЛЕТІЛО

27 липня я була добу на чергуванні і чекала, як завжди, дзвінка. Телефон мовчить.


Зранку о 7.30 я здригнулася від звуку телефона і одразу зрозуміла – щось сталося. Телефонував Сергій, ледь прийшовши до тями.

«Котику, сталася біда. Був прильот і мені відірвало одну ногу», – каже виснажено.


Я в ступор. Що робити? Як себе поводити? Що йому говорити? Що в нього запитати? Що йому сказати? Як на це реагувати? У мене навіть у голові не вкладалося, що таке може статися…


Він розповідав деталі, а я не могла знайти слів, щоб відповісти. Мозок відмовлявся сприймати реальність.


Лише хвилин через тридцять до мене почало доходити. Тіло тремтіло, сльози лилися рікою. Я не знаю, скільки днів була у такому стані. Мені всі казали: «Свєта, візьми себе у руки! Ти маєш його підтримувати!».


Це найстрашніший день, який був у цьому житті. Спочатку це був звичайний день на фронті на Миколаївщині, поблизу Херсона. Сергій з побратимами якраз збиралися виходити на позиції. Прилетіло.


На щастя, неподалік були ще хлопці. Вони різко прибігли за пару хвилин надавати першу медичну допомогу і евакуацію з лінії фронту у найближчий госпіталь. Командир відділення на місці загинув одразу, другий побратим – трохи пізніше у лікарні. Сергій вижив.


МІЙ ГЕРОЙ

Минув місяць реанімації, і нам нарешті дозволили приїхати до Сергія в Одесу. Тоді я вперше познайомилася з його батьками, і ми разом поїхали до нашого героя.


Він розповідав, що готувався до цієї зустрічі, як в дитинстві до найбажанішої подорожі. Коли не можеш заснути всю ніч напередодні та, затамувавши подих, чекаєш ранку. Сидів на ліжку і періодично дзвонив комусь з нас, щоб дізнатися, коли вже ми приїдемо.


Мій стан тоді навіть не описати… Коли маєш заходити в палату і ти розумієш, що зараз його побачиш. Вперше за півроку! Я себе налаштувала: “Свєта, ти не плачеш! Роби, що хочеш! Хоч танцюй, але ти не плачеш… Ти не показуєш того, що шкода. Ти вже відплакала своє до цього”.


І ось ця мить. Заходжу в палату, просто дивлюсь на нього і бачу цей вираз обличчя, ці очі… Мені здалося, що він очікував, чи розвернусь і піду, чи залишуся. А я вже знала, що кохаю, і розуміла – ніколи нікому не віддам.


Я замовила нам однакові шкіряні браслети і зробила гравірування «Ти – мій герой». Тепер вони – наш талісман.


БУТИ ПОРУЧ

Він розповідав мені багато історій про те, як дівчата просто розходилися з хлопцями на фронті, не кажучи вже про поранення. Просто не витримували всього цього.


«Якщо після того, що зі мною сталося, ти від мене не відвернулася і не втекла, то вже не знаю, що має у житті статися, щоб сказала, що я тобі не потрібний», – почула я від Сергія під час зізнання в коханні.


З того дня ми майже ніколи не розлучалися: реабілітація, лікарні, дім, знову реабілітація. Я намагалася завжди бути поруч, розуміючи, що разом ми зможемо все. Навіть взяла наперед майже всю свою річну відпустку.


Сергій говорить, що у медичних питаннях я – його права рука. Йому подобається, як я бігаю з кабінету в кабінет, а він тим часом сидить собі безтурботно і чекає. Сміється, що якби були ноги, то поклав би ще на стіл і мотиляв, як дитинка :)


ЧИМ ГОСТРІШЕ, ТИМ БИСТРІШЕ

У листопаді ми поїхали на день народження його двоюрідних братів. І під час розсадки за столом мені випало місце на кутку. Усі почали відмовляти, що за приказкою, якщо сідаєш на куті, то не одружишся. А я відповіла: «Чим гостріше, тим бистріше».


Ми приїхали додому і Сергій дістав каблучку зі словами:


«Сама договорилася, що чим гостріше, тим бистріше! Тож виходь за мене, не будемо чекати». Сергій отримав своє ТАК.


Далі все йшло дуже швидко: заручини, підготовка до весілля і, звичайно ж, реабілітація, щоб якнайшвидше здійснити маленьку мрію – стати на ноги. Ми їздили до Одеси в інститут Філатова, сподіваючись врятувати око, але, на жаль, не вдалося.


14 січня стали чоловіком та дружиною.


***


Зараз Сергій в госпіталі готується до протезування. Я після кожної робочої зміни одразу біжу на вокзал та їду до нього. Мені дуже важливо кожну мить бути поряд, не хочу нічого пропустити. Ще трошки – і мій герой вийде з госпіталю своїми ногами.


Розповіли історію: Світлана Копищик і Сергій Копищик

Записала і відчула: Марина Недвиженко

Дякуємо за дизайн: Ярослава Романюк


Commentaires


bottom of page