- Історія кохання льотчика Дмитра та медикині Лілії
Це точно не історія кохання “з першого погляду”.
Але історія міцних стосунків з другої зустрічі.
Понеділок, 383-й день повномасштабної війни
Дмитро:
Моя робота — це постійні від’їзди, ротації. Вдома мене практично немає.
А самому жити вже набридло, хотів би сімейного життя. Коли дивишся на хлопців, які вже мають дружин і дітей, думаєш, де ж іще розпочати стосунки, як не в соцмережах?
Тож коли я гортав стрічку і вперше побачив Лілю, щось всередині підказало – це моя людина. Написав їй у Інстаграм і запропонував зустрітися.
Ліля:
Дмитро написав мені першим, але чесно кажучи, він мені тоді не надто сподобався. Ні з першого погляду, ні з першого знайомства. Спочатку спілкувалися доволі холодно, а потім читаю: “Давай зустрінемося. До речі, я льотчик”.
Я жила у Франківську тривалий час, але взагалі не думала, що в нас є якісь льотчики. Це мене й зацікавило. І ще те, що в листуванні він міг підтримати різні теми.
Дмитро: Тобто не дурний? :)
Ліля: Ну, як мені здалося, ні:)
Він запросив мене на каву.
Шкіряна куртка з вельветовим коміром
Ліля:
Ми мали зустрітися перед роботою. Він приходить в кафе у військовій формі, поверх якої була коричнева шкіряна куртка з велюровим коміром.
Мої думки в той час: “О Боже, хто так зараз ходить? Я його з таким смаком точно не зможу переодягнути. Ну добре… Поп’ємо кави, та й все”.
Ще казала потім подругам: “Ніби нормальний хлопець, але та його куртка… Капець!”
А хто ж знав, що це льотна куртка, і вона вважається елітною?:)
Ми продовжили спілкування. Діма писав і дзвонив мені, так ніжно ставився! Зовсім не так, як це було у моїх попередніх стосунках. З першого дня я зрозуміла, що цікава і потрібна людині. Тож куртка відійшла на другий план – після його тижневого відрядження в Миколаєві ми знову зустрілися.
Виявляється, без військової форми та берців, він зовсім інша людина. 12 вересня ми пішли в кафе, а потім мали йти в кіно, але якось так розговорилися, що вже й не знали, чи потрібен нам той фільм.
Після того вже не розлучалися.
Дмитро:
За тиждень я офіційно запропонував їй зустрічатися, і ще за декілька днів кажу: “Вдома я тільки ночую, і то не кожен день. То чого буду платити за шафу, де лежать дві речі? Давай з'їжджатися!”.
Ось так швидко ми й почали разом жити.
Лютий. 2022
Дмитро:
Десь за місяць до 24 лютого були якісь “заворушки”. Нам сказали, що має бути скоро війна, тож треба готуватися. Викликали всіх з відпусток, та за декілька тижнів усе стихло.
Ліля:
Відпустка в нього раз на рік. Ми хотіли поїхати кудись за кордон вперше разом, але Діма одразу попередив, що щось не так. За кордон його точно зараз не відпустять.
Дмитро:
Мені сказали, щоб я йшов у відпустку, але далеко з Івано-Франківська не виїжджав. Я тоді з Лілею у перший день відпочинку поїхав у Буковель. Покаталися на лижах, приїхали додому, а потім все почалося.
24-го лютого у мене був другий день відпустки. Десь о четвертій ранку я почув, що гуркіт літаків. Перша думка: “Чого так рано? Навчання?”. А потім дзвінок від мами: “Діма, Київ бомблять”. У новинах розповідають, що почалась війна.
Ліля:
Він зібрав речі та поїхав на аеродром. У моїй голові хаос. Йду в магазин і чую – перший вибух. На аеродромі. Я йому телефоную, а він не бере слухавки. Хвилювання зашкалювало.
Нарешті вдалося додзвонитися. “Так, тут біля мене був вибух”.
Мені стало легше, що Діма відповів, У перші дні він був постійно зайнятий, тож спілкувалися ми мало. Я волонтерила, відвозила хлопцям на аеродром їжу, одяг, взуття, воду, шкарпетки. Це допомагало менше думати, що я залишилася вдома сама.
Життя коротке — треба одружуватись
Дмитро:
25-го лютого я перебазувався на аеродром у Хмельницьку область. Там робив вильоти в Житомирському напрямку. Вночі летів на Васильків, де тоді точилися активні бої. Потім знову на Хмельниччину. Потім на декілька днів до Франківська – і ще раз на Хмельниччину.
Якщо до війни в мене були ротації приблизно місяць через місяць, то тепер я приїжджав додому дуже рідко. Але завдяки цьому зрозумів – життя коротке і коли, як не зараз, варто одружитися.
Ліля:
Діма тоді був у ротації (як я думала), коли мені зранку телефонує подруга і каже: “Я проходжу повз твій будинок. Зустрінемось?”.
То було ще рано, тому я швидко зібралася як-небудь і вийшла під під’їзд. А подруга якась така підозріла була в той момент.
Потім ситуація.
Дмитро виходить з-за рогу будинку. Подруга починає знімати це на телефон.
Я не розумію, що відбувається, але дуже рада приїзду Діми. Він дарує квіти, стає на коліно і освідчується.
Через тиждень ми пішли в РАЦС.
Дмитро:
У нас запитали: “Ви сьогодні хочете розписатися?”.
Ми: “Ні, давайте в неділю”.
Ліля:
Але ми в п’ятницю розписалися… :)
Дмитро:
29 квітня в нас було невелике весілля на 20 людей.
У додатку “Тривога” – тільки його місто
Ліля:
Коли Діма не вдома, ми спілкуємось у месенджерах або Фейстаймі.
У перші місяці війни я дуже хвилювалася за нього. Особливо, коли чула, як гинуть його друзі та однокурсники. У додатку “Тривога” стояло тільки його місто.
Я дуже чекала його вдома і завжди старалася підтримувати. Перша зустріч після ротації — це було таке щастя, ніби я чекала його вічність. Кожна його ротація — це великий стрес для мене, завжди важко відпускати Діму.
Спочатку я чекала його з Чугуєва на Харківщині, потім з інших точок. Місяць ми жили разом, місяць – він у зоні бойових дій. Та навіть вдома він працював.
Лютий. 2023
Дмитро:
9 лютого 2023 року. Близько 11 години вечора почали летіти “шахіди”. Ми маємо певний графік, за яким літаємо. Я був четвертим у списку.
Перші два хлопці вже “відлітали” по “шахідах”. Потім десь опівночі нам дзвонять і кажуть, що має бути друга хвиля. Не лягати спати і чекати.
Ми чекали десь годину, а потім хлопець, який мав летіти третім, сказав, що піде відпочити. Щоб ми, якщо що, телефонували йому.
03:36. Дзвонить наш старший в групі. Каже, що є робота. Треба йти. Ми всі спимо в бункері. Я одягаюсь і виходжу. Якраз прокидається “третій”, і питає мене: “Куди ти йдеш? Зараз моя черга”. “Та спи, я вже й так одягнувся” – відповідаю і йду.
Будуть летіти ракети. Я екіпіруюся, йду в літак, працюю, все добре. Але потім щось трапляється (не можу сказати, поки триває розслідування і немає офіційної заяви від Повітряних Сил). Починається руйнація мого літака. Я розумію, що вже нічого не можу зробити і мені доведеться катапультуватися.
4 ранку. На вулиці темно, я дивлюся, що можна зробити, аби літак не впав людям на голову. Побачив порожню територію, яка потім виявилась заповідником, і багато річок, що входять у Дніпро. Там катапультувався.
Літак впав добре, у дерева, але я приземлився, на жаль, на лід. Слава Богу, що не провалився під нього, бо тоді якраз була плюсова температура, і лише тими днями вдарили морози. Проте спину пошкодив. Відчув дуже різкий біль, а коли хотів підвестися на ноги, не міг цього зробити. Набрав свого старшого, сказав, що я живий, свої координати і чекав, поки мене заберуть.
Я був біля села. Тож почав кричати в надії, що мене хтось почує. Тоді мені пощастило.
Якимось дивом я підвівся, почав іти. Якісь проблеми з очима, погано бачу. Йду. Бачу – світло ліхтарика. До мене підійшов чоловік. Я показав йому посвідчення українського офіцера. Чоловіком виявився Олександр, який разом зі своєю дружиною Катериною прихистив мене у себе. Вони виявилися дуже добрими, але панікували, мабуть, ще більше за мене.
Допомогли мені зняти верхній одяг, я оглянув себе. Травми були, але загалом усе добре. Мені викликали швидку, надали медичну допомогу і відвезли в лікарню.
У думці: “Зараз мої побратими подзвонять дружині і скажуть, що я катапультувався. Треба написати, що я живий”.
Моє повідомлення: “Я живий”.
Повідомлення Лілі: “Що сталося? Я собі вихідний взяла, хотіла виспатись, а ти мені надсилаєш отаке в 7 ранку”.
Телефоную: “Вибач, що розбудив у твій вихідний, але я катапультувався. Усе добре, руки, ноги на місці”.
Ліля: Мені тоді було вже не до сну.
Я прокинулася від дзвінка Сергія, друга Діми. Сказав щось таке дивне зранку, що речі якісь має забрати. Тоді ж побачила повідомлення “я живий”.
Зазвичай це: “Я прилетів, все окей, лягаю спати”.
Мене охоплює паніка, але сльози не течуть. Зранку беру квитки і наступного ранку я вже в Дніпрі, куди в лікарню привезли Діму.
Уже наживо побачила його червоні очі, в яких потріскали кров’янисті судини, дізналась, що в нього травма хребця, наскрізна рана в животі, руці. 14 лютого Дмитру зробили операцію.
Усе стається так, як має статися
Дмитро:
Потім мене направили в Київ, а вже звідти перевезли до Калуша. Далі мені залишилось тільки перев’язки робити і зняти шви. Кажу лікарям, що в мене дружина лікар, тому вона цим може займатися. Попросився додому.
Я вважаю, що все трапилося так, як мало трапитися. Третій пілот — мій друг. Якщо б пішов не я, а він, хто його зна. А раптом це могло б закінчитися набагато гірше?
Залишився живим і ходжу на своїх ногах. Тепер треба тільки час для реабілітації. Лікарі кажуть, що десь за півроку зможу повернутися до своєї попередньої форми.
Ліля:
Дмитру дали місяць відпустки, щоб він трохи відновився. Потім на нього чекає курс реабілітації.
За час повномасштабної війни Діма дуже подорослішав. Я зустріла його веселим, смішним, а за цей рік він став більш серйозним, стриманим. Натомість я стала більш терпляча, бо зрозуміла, що моя незадоволеність нічого не вирішить. Інколи здається, що це мала бути наша версія через років десять.
Дмитро:
А для мене Ліля не змінилася. Вона весела, завжди підтримує. Я не хотів би, щоб у ній щось змінювалося, бо полюбив її такою, якою вона є.
コメント