top of page

"У Бога все вчасно"

- історія волонтерки Надії та військового Антонія


Іноді, щоб розпізнати кохання,

потрібно 10 років та одна війна

Середа, 336-ий день повномасштабної війни


Мені подобається вислів «У Бога все вчасно!». І в нашому випадку це справдилось. Бо доля познайомила нас 10 років тому, гартувала життєвими випробуваннями і саме у цей час показала справжні цінності.


У кожного з нас була своя сім'я

Надія


Познайомились ми з Антіном ще у 2012 році під час відрядження в Дрогобич. Я була в поїздці від театру, а він – від пресслужби обласної ради. Нас об’єднувало виключно ділове спілкування: то на спільних заходах, то на нарадах.


Антін вразив мене тим, що він має почуття загостреної справедливості. Він приваблював та гуртував навколо себе людей, здавна був учасником патріотичних організацій, не боявся відстоювати свої ідеї. Якось розповів мені про організацію української молоді «Спадщина», куди пізніше вступили мої діти.


Я виховувалася у радянські часи, коли більшість дат замовчувалися заради «безпеки», тож із тих наших зустрічей взяла для себе багато нового. Та більшого, ніж професійне спілкування, між нами не було і не могло бути. Бо у кожного з нас тоді була своя сім’я.


Весь театр на передовій

У 2014-ому він пішов добровольцем на війну. По-іншому і бути не могло.


Я теж не могла сидіти на місці, коли таке відбувалося у країні. Пригадую, моніторила ситуацію в системі СЕТАМ (продаж арештованого майна) та дізналася про гуманітарний вантаж з військовою формою, берцями і т.д. Його арештували, а я викупила цей конфіскат. Після цього сконтактувалася з Антіном та організувала поїздку у Сватове з усім необхідним. Декілька разів їздила на Схід з гуманітарною допомогою: і до його підрозділу, і до підрозділу колеги з театру, і до знайомих хлопців з Львівщини, які були на передовій.

Ще тоді Антін казав: “Це не стільки війна за територію, як за уми людей! Тому при кожній можливості намагався спілкуватися з місцевим населенням, щоб сіяти зерна українськості. Якось Антін запропонував, щоби наш театр ім. М. Заньковецької приїхав у Сватове. Ви тільки уявіть! Грудень, в автобусі близько сорока людей – актори і цілий оркестр (!) – везуть на передову «Наталку Полтавку». Перша вистава була для учнів старших класів. Вони вперше побачили живий театр, і мене тоді це дуже вразило. Здається, нам вдалося посіяти тоді зернятка правди та українства. Зараз Сватове окуповане…


Потім була друга вистава для військових. На той час Антін був уже за Лисичанськом, і на цьому наші з Антіном проекти закінчилися. Він продовжив воювати. Після 15-го року ми бачились хіба що в соцмережах. Маємо багатьох спільних друзів.


Він називав мене своїм порятунком

Надія


На початку повномасштабної війни стан безпорадності та заціпеніння минув швидко. Я не з тих людей, які сидітимуть склавши руки. Мої друзі – такі ж. Уже 26 лютого ми відкрили у театрі волонтерський центр. У перші тижні працювали 24/7 – приймали гуманітарну допомогу, сортували речі, надавали усе відповідно до запитів, допомагали у розселенні чи довезенні до кордону людей із зони бойових дій.


Цією роботою займалася більша частина колективу театру, згодом зменшилися масштаби. Однак волонтерський центр при театрі функціонує й досі.


Ця війна – чи точніше її загострення – проявила людей в моєму оточенні. У лютому, я писала багатьом знайомим в соцмережах. Питала, хто де, чим займається, чи в безпеці, чи потрібна допомога.. Антінові написала на початку березня: «Як справи?», а він надіслав фото, що вже на передовій. Каже, що пішов у військкомат, і зустрівся там зі своїм старшим сином. Напевно, іншого варіанту й бути не могло, зважаючи на патріотичне виховання.


Антоній


Ще у 2015-ому, коли я демобілізовувався, казав хлопцям, що повернуся, якщо відновляться бойові дії. 24-го лютого зібрався, а 26-го уже був у строю. На початку березня – був у Запорізькій, згодом у Донецькій, потім знову у Запорізькій, Миколаївській, Харківській областях.


Надія


За світлинами у мережі я розуміла, що Антін десь у Запорізькій області. Регулярно питала, чи все у нього добре. У відповідь отримувала його звичне «Живий-здоровий». Це було прийнятне спілкування, я не нав’язувалась та не претендувала на більше. Згодом він дався чути, коли приїхав влітку до Львова.


Антоній


Ми не спілкувалися з Надійкою практично сім років. Іноді заглядав на її сторінку, тож знав, що вона була причетна до створення волонтерського центру. А коли випала нагода побувати у Львові (ми переганяли авто для нашого підрозділу), навідався в театр. Надійка не відпустила з порожніми руками.


Ми завжди знали про існування одне одного, але це були ділові та професійні стосунки. Вона мала сім’ю, я перебував в цивільному шлюбі. Вісім років вважав себе одруженим, хоч до офіційної реєстрації не дійшло. Ніяких думок про стосунки одне з одним і бути не могло.


Надія


Після цієї зустрічі ми почали трішки частіше переписуватись про справи, про поточне. Восени моєму колезі повідомили про загибель сина на фронті. Ми не вірили, потрібно було дізнатися точно. Набрала Антіна, він якраз був десь в тих краях. Відчула, що чоловік у пригніченому стані. Тільки згодом розказав причину.


Антоній


Так сталося, що у вересні моя цивільна дружина вийшла заміж… не за мене. Жовтень був дуже складним періодом у моєму житті. Настільки складним, що я сам би з ним не впорався. Шукав підтримки. Такою підтримкою для мене стала Надійка. Почали спілкуватись частіше, переписувались, зідзвонювались.


Надія


У той час я теж припинила попередні складні стосунки. На жаль, вони не пройшли випробування війною. У нас з Антіном почалося тісніше спілкування, а не просто звичні моє «як справи?» і його «живий-здоровий». Він почав мене називати «мій порятунок». Мені було якось некомфортно, бо я не знала, в чому мій порятунок полягав. Але розуміла – йому була потрібна ця увага.


Відправив каблучку поштою

Антоній


Коли я довідався, що Надійка вільна, не вагаючись освідчився. Написав: «Ти вийдеш за мене?»


Надія


Я була шокована, але впевнено відповіла «Так!». Хіба це той час, коли можна чекати і роздумувати?


Щоправда, це дійсно було неочікувано. Антін казав, що він не може нічого гарантувати, бо перебуває у різних точках. Тобто, спочатку каже: «Я тут. Як ми можемо щось серйозне планувати?», а потім в один момент робить пропозицію. Звісно, це шок!


«Я на днях їду в місто і тобі відправлю Новою поштою дещо», – каже Антін.


«Певно, деякі речі», – подумала, бо вже траплялося таке.


Антоній


Я тим часом при першій нагоді купив перстенець. Це було під час повітряної тривоги. Усі вибігали з магазину, а продавчиня ювелірного сказала: «Не поспішайте, це важливий вибір!». Після того написав Надійці чергове смс: «Висилаю подарунок, якщо сподобається – вишли фото».


Надія


Я отримую цей пакунок, розгортаю... А там обручка! Я знову була шокована. Одразу зробила фото і надіслала йому.


Антоній


«Значить сподобався перстенець», – подумав я і додав: – Я приїду, і ми одружимося.


Надія


«Звісно! Після перемоги», – промайнуло у моїй голові.

«Чи обіцяєш ти мене чекати?» – запитав мене тоді.

«Я не хочу обіцяти. Я просто буду чекати!» – дуже ствердно сказала йому.


Вишиванка для "Вишиванки"

Надія


Попереду – невизначеність. Антін же сказав, що одружимось після перемоги, тому думалося, що це ще далеко.


Я захотіла зробити Антінові подарунок-оберіг і зрозуміла, що це точно буде вишиванка. У 2014-2015 роках він кожного дня під формою носив вишиванку, тому і позивний у нього «Вишиванка». З соціальних мереж було видно, що знається на українському традиційному вбранні, любить ходити у вишитому одязі не лише у великі свята і має не одну сорочку.


Потім Антін сам запитав, чи не вишила би. Я запропонувала зразки, він обрав три варіанти. Розпочати вирішила з вишивки, у якій закладений тризуб і шифрування вислову «Україна понад усе». Не хотілось віддавати її для крою та шиття комусь чужому. Тож взялася за роботу.


12 грудня він мав везти побратима до поїзда і мені повідомив: «Я буду мати можливість кілька годин побути в Харкові. Ти приїдеш?»


О 3-ій годині дня він мені це сказав, а об 11-ій вечора я вже сиділа у поїзді і везла йому напівготову вишиту сорочку. Хотіла приміряти, чи добра в плечах.


Мене зустріло напівпорожнє, розбомблене місто, геть не таке, яким я його бачила три роки тому – яскравим, людним, живим. Ті кілька годин ми побули з Антіном разом.


Я не знаю, чи саме тоді він прийняв рішення, що не буде чекати закінчення війни, але добре пам’ятаю його фразу: «Це буде набагато швидше. Як тільки з’явиться можливість приїхати у відпустку». Йому не дозволили, та він наполіг, написавши заяву до РАЦСу про реєстрацію нашого шлюбу 11 січня.


5-го числа він виїжджає з Харкова. О четвертій ранку я його забираю з поїзда, він встигає переодягнутися, і ми одразу їдемо до батьків у село. Він залишається у машині, а я заходжу додому. Кажу батькам, що спілкуюсь з Антіном по телефону, він хоче привітати їх і заколядувати. Розпочинає колядку з машини, наближається до будинку і заходить… Для батьків і його молодшого сина це був справжній сюрприз, бо про приїзд знала тільки я.


Отакий Антін. Такий він у всьому.


Нас чекали у РАЦСі два свідки і чотири телеканали

Надія


Нам прийшло підтвердження, що 11-го січня таки буде реєстрація шлюбу. Ми запланували запросити тільки друзів Оксану і Андрія, а з батьками повечеряти, бо у цей день якраз у мене був день народження.


Обрали обручки з вишивкою-нескінченністю за два дні до одруження.


Антоній


Про саму церемонію ніхто не знав, окрім свідків, ну, і, звичайно, нас. А ввечері перед розпискою я вирішив повідомити знайомих журналістів. До війни я працював в медійній сфері, тож подумав, що це класно було б зафільмувати. Відповіді були приблизно однакові: «Вибач, завтра у Львові три президенти!». Але вранці у РАЦСі нас чекали два свідки і чотири телеканали! Так усі рідні і знайомі довідалися, що з’явилася нова сім’я :)


Надія


На церемонії я майже не звертала увагу на камери, бо емоції були через край. Я розуміла, що в цю мить нас тільки двоє, що це наш свідомий вибір, не заради когось , а заради нас, що це наше спільне рішення не чекати – бути разом, хоч і не поруч через війну.


На розписі я була у вишитій сукні, а під його камуфляжем у цей день була та сама сорочка, яку я йому вишила за місяць. Антін ще жартував: «Вишивай, буде мені ця сорочка на весілля». Справдилось!


Антоній


У мене на передовій потрійний захист: молитви рідних і близьких людей, вишиванка, і на всяк випадок ще бронежилет. Я справді ставлюся до вишиванки, як до оберегу. Але весільну сорочку на фронт з собою не брав! Це ж весільна, мені її ще на шлюб вдягати! :)


Розповіли історію: Надія та Антін Радомські

Записала і відчула: Аліна Хрищук

Літературна редакторка: Вікторія Ткачук

Дякуємо за дизайн: Ярослава Романюк

Фото: особистий архів героїв історії

Comments


bottom of page