- історія письменниці Ніки та військового Геннадія
“Поки доля забирає наш час,
В цій війні не буде мене без нас,
Поки хтось зверху невдало жартує,
Ти мене потребуєш, я тебе потребую.”
четвер, 428-й день повномасштабної війни
Своє кохання виграла на аукціоні
Мені було 17. Я сиділа у львівському гуртожитку, скролила стрічку Instagram і випадково натрапила на сторінку “Аукціон побачень” , йшлося про те, щоб “викупити” каву з людиною, а пізніше за ці кошти організатори купували обладнання у дитячу лікарню. Відверто кажучи, я була у стосунках. Та ідея акції мене зацікавила. Побачила фото “кандидата на побачення”, у якого був цікавий підпис: “Мене звуть Гена, мені 19 років, і я живу з вірою у чудо”. Дивлюсь: такий кремезний чоловік, а якось так ніжно написав. “Дуже милий опис”, – додаю коментар.
Так почалася історія найбільшого щастя та найскладнішої розлуки.
Ми почали спілкуватися, реагували одне одному на сторіс в інстаграмі. До речі, Гена тоді теж мав дівчину. Через якийсь час я дуже загорілася відвідати Чорнобиль і розповіла про це в Instagram. Тут мені пише Гена: “Привіт, я там уже був, обов'язково зʼїзди. Хочеш, я розкажу більше про мою поїздку?”. Так ми розговорилися.
Так сталося (і це справді цілковитий збіг), що ми розійшлися зі своїми партнерами. Гена приїхав до мене у Львів, щоб погуляти. Наступна зустріч – я поїхала до нього в Київ. Я одразу відчула, що це моя людина. Ні, у мене не було “мурах” на шкірі чи метеликів у животі. Було щось більше – якийсь спокій і розуміння, що так добре з цією людиною тут і зараз. Якийсь “конект” у нас відбувся одразу.
Далі наші стосунки розвивалися так само швидко і якось непримусово. Вже за півтора року Гена освідчився мені, і після цього ще за два ми одружилися. Нас ніхто не підганяв – просто хотілося розділяти нашу молодість.
Мій чоловік родом із Києва, і ми постійно з ним були на відстані. У якийсь момент я переїхала до нього в столицю. Пізніше Гена пішов служити і поїхав жити у Маріуполь. Після весілля я теж переїхала туди. Щасливо разом нам вдалося прожити пʼять місяців. Повномасштабну війну я зустріла в Києві, а чоловік – у Маріуполі.
А потім ледь не втратила в Маріуполі
Я думала, це блеф. Серйозно, у моїй голові це був “Майдан 2.0”, але точно не повномасштабні атаки на всю країну. Думала, приїдуть якісь люди, ми зробимо “коктейлі Молотова”, відіб'ємося, і все буде класно. Якось так я собі це уявляла у своїх “рожевих окулярах”. Відповідно, 24 лютого я була спокійна. Коли мені подзвонив схвильований чоловік і сказав збирати речі й тікати, я відповіла: “Окей, але мені сьогодні на роботу”.
Ми з сестрою чоловіка вирішили (а точніше, нас змусили) виїжджати на захід. Дорога зайняла приблизно 30 годин, і Геннадій дуже хвилювався за мене. Він постійно писав, де який вибух неподалік мене, давав поради, як себе убезпечити. І весь цей час він робив це, перебуваючи у найбільшому пеклі цієї війни. А я й не здогадувалася. Думала, як добре, що він служить там. Захоче їсти чи переодягнутися – просто піде додому.
З часом я почала розуміти, що таке Маріуполь у 2022 році. Мені ставало страшно. Усвідомила, що коханий більше не може просто виїхати з міста. Реально, Маріуполь уже був повністю оточений, а я отримувала в директ повідомлення на кшталт: “А чому б вашому чоловіку не приїхати на тиждень-два до вас?”. Я почала сильно дратуватися.
Ми говорили – коли хвилину, а коли й пʼять. Особливо цінною була розмова, яка тривала 15 хвилин! Часом ми переписувалися, іноді він просто надсилав “плюсик”. Звʼязок гіршав із кожним обстрілом міста. Коли я не чула від нього нічого тиждень-два, місця собі не знаходила. У голові було одне: “Цей день може стати фатальним”. Він не міг зʼявитися “у мережі”. Але я продовжувала на це сподіватися.
Травень 2022-го. Наказ “зберегти життя”. Я розуміла, що мій чоловік потрапить у полон. Я знала, що він живий – впізнала його на одному з роликів. І, знаєте, я навіть у якийсь момент подумала, що полон – це не таке вже й погане рішення. У Маріуполі вже не було ні їжі, ні зброї. Я ж то думала, що буде дотримання Женевських конвенцій: що його годуватимуть, пролікують після поранення, а потім обміняють. Але теракт в Оленівці показав, як усе насправді.
Він точно живий. Точно живий. Точно живий!
Я хвилювалася. Дуже. Це було щось нездорове. Бували дні, коли я просто чула в голові дати, коли Гена буде вдома. Спершу я сприймала це як знаки і щиро вірила, що так має статися. Мозок мене обманював. Було так, що я лягала, заплющувала очі й чула в голові якийсь шепіт. Намагалася вловити звуки. “Так, це ж мій Гена!”. Він зі мною говорив, і я йому щось відповідала. Місцями дійсно здавалося, що я сходжу з розуму.
Весь рік, поки мій чоловік був у полоні, я спала з “подушкою” – іграшкою у вигляді Гени. Ми такі робили з дівчатами, які теж чекали своїх із полону. Ну все, це мій Геннадій, я з ним лягаю, обіймаю його. Може ось яка вона – шизофренія? Але, знаєте, ці подушки – єдине, що в нас було. І вони якось заспокоювали.
Щодня писала йому щось у Telegram. Цілувала екран телефону, де були його фотографії. Розповідала, що в мене відбувалося в житті, питалася часом теж: “А ти там як?”. Звісно, мені ніхто не відповідав.
А ще люди навколо зі своїм: “Напевно, він живий, і все буде добре”. Ох, як же мене це дратувало. Що значить “напевно”?! Він точно живий! Я постійно собі це повторювала.
Опанувала себе заради нього
Я злилася на всіх: на всесвіт, на Бога. Мені писали: “Ніко, ми молимося за твого чоловіка, і ти молись”. А я не могла. Я була просто шалено розлючена і вже казала: “Боже, якщо ти не можеш зробити так, щоб мій чоловік був удома, і хочеш забрати його, то забирай і мене теж”. Мені не треба було цього світу без нього.
Мені гіршало. Від емоційного виснаження та постійних нервів імунітет почав здаватися. Це перетворилося в купу різних болячок. Я навіть не перерахую, чим саме я хворіла. Навіть робила МРТ мозку, бо думала, що там вже все – час вмирати.
Я лікувалася декілька місяців. І тоді вже зрозуміла, що так далі не можна. Я мала якось все це витягувати, щоб у такому стані мене не побачив мій чоловік, коли повернеться. “Ніко, давай-но, бери себе в руки”, – проговорювала собі.
І я взяла. Переїхала назад до Києва, влаштувалася на роботу нянею, знайшла друзів і почала потроху відновлюватися. Я ходила на благодійні концерти, на різні акції, записалася на уроки з гри на барабанах. Ось так потроху я почала повертатися до життя. Та найбільшу роль у моєму відновленні відіграло дещо інше.
Жінка твоя, але я твоїша
Мої вірші.
Зараз мені 23, а писати я почала ще з 10 років. Хоч за освітою я журналістка, але за професією не працювала. Певно, саме любов до віршів завела мене на цей факультет. Ще коли я лиш знайомилася з Геною, він дуже хотів прочитати те, що я пишу. Але (хай мені Бог простить) я сиділа ще у “Вконтакте”, і саме там була вся моя творчість. Туди ж читати мої вірші я відправила і Гену. Натомість почула, що він не користується цією соцмережею. Думаю: “Ну то й гаразд. Я окремо для тебе не шукатиму”.
Чомусь я була впевнена, що якщо Гена не може сам знайти мої вірші, значить не настільки зацікавлений. Але це було не так. Колись він написав: “Давай домовимося, що коли тобі виповниться 18, ти видаси збірку віршів і подаруєш її мені, а я тебе звожу в Чорнобиль”. У Чорнобиль він мене звозив на мій день народження. А от збірка віршів вийшла друком аж через пʼять років.
Я загорілася ідеєю видати збірку інтимної лірики, яку присвячу Геннадію. На той момент віршів у мене вже було багато. Щоправда, частина з них залишилася на старому ноуті в Маріуполі, а ще частину я відбракувала, бо вони російською. Я перешукала все у соцмережах, на різних пристроях, а потім взялася їх редагувати. Чимало віршів написала вже в період повномасштабного вторгнення.
Моя дебютна книга складається з 54 віршів, які найкраще передають, що таке любов у поєднанні з війною. Збірку я назвала “Я твоїша”. Цю фразу я прочитала у вірші Ліни Костенко “Сонце моє, оченята карі”. Там є фраза: “Жінка твоя, але я твоїша”. Я закохалась у ці слова й набила собі таке татуювання. А потім так вирішила назвати і книгу з цим словом, тому що для мене це стало найбільшим символом відданості та любові. Я настільки твоя, що далі вже нікуди. Я – “твоїша”.
Він удома. Нарешті
Цей день я ніколи не забуду. Я побачила чергову новину, що відбувся обмін. Після цього всі почали мені раптово скидати фотографії. “Ніко, це, напевне, твій чоловік, бо дуже схожий”. А далі мені подзвонив невідомий номер. До цього я боялася невідомих номерів, тому що хвилювалася, що почую щось жахливе. Цього разу думки були інші. “А раптом це дійсно він?”. Я ввімкнула диктофон і взяла слухавку. “Нікусь, привіт. Я вдома, в Україні!”.
Я не знала, куди себе діти. Я була на таких емоціях, слухала його, не могла натішитися. І весь цей час мій телефон розривався – дзвонили рідні. Так смішно вийшло, що він мені щось розказує, а я бачу ці всі дзвінки, і перебиваю: “Ну, добре-добре, все, зайчику, давай. Бо мені вже дзвонять. Па-па”. І вже потім до мене прийшло усвідомлення, що я рік чекала цієї розмови, і власноруч її перервала. Але то таке. Головне, що мій чоловік удома. Боже, нарешті це сталося! Хотілося кричати про це всім.
Вдома. Він вдома
Він не змінився. Я дуже цьому рада, бо поначитувалася історій, як чоловіків змінює війна, і не була впевнена, чи зможемо ми бути разом. На щастя, все добре. У нас було і є дуже багато тем для розмов. Спершу ми просто не замовкали. Не могли наговоритися, надихатись один одним.
Вірші? О, звісно, він дуже зрадів, йому було приємно. Перший примірник я подарувала йому на день народження. Він узяв його і в тиші перечитав усі вірші. Часом я пояснювала, що саме в них вкладала та за яких обставин писала.
Зараз Гена дуже мене підтримує. Він самостійно надсилає ці книги покупцям, а вже було понад 200 замовлень. Це дуже мило.
Очікувати коханих під час війни справді важко. Але усе можна пережити.
Завжди, коли підписую книгу, пишу фразу: “Кохання переможе війну”. Я це точно знаю.
Розповіла історію: Ніка Кічурка
Записала і відчула: Вікторія Коломієць
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук
Comments