top of page

Поїхала в тур назустрічмайбутньому чоловіку

- історія мандрівників і військових Дарʼї та Влада


Твоє від тебе не втече

неділя, 452-й день повномасштабної війни


Я не знаю, як влаштований цей світ. Коли шукаєш “свою” людину, то не знаходиш її. А коли просто хочеш перепочити, пожити для себе – кохання.


Я поїхала в ту подорож, щоб просто видихнути після багатьох років стосунків, які не склалися. А зараз розповідаю про цю поїздку як про знайомство з найкращою людиною мого життя, з якою я була готова на все – навіть взяти до рук зброю.


Бабуся щось (все) знала

Мене звати Дарʼя, я з Кілії. Це найстаріше місто в Україні – йому близько 3000 років. Я дуже любила вивчати англійську, тому вступила на факультет філології. І так прагнула розвиватися в цьому напрямку, що вже з першого курсу підпрацьовувала вчителькою на курсах. Тоді, до речі, й почалися мої перші серйозні стосунки. І тривали вони сім років.


Я не люблю згадувати минуле. Так, ми з колишнім чоловіком прожили разом багато років. Але рано чи пізно у парах, які не створені один для одного, виникає відчуття, наче вони різні люди. Це просто було не моє. От і все.

Зараз у колишнього своя сім’я, в мене – своя. Ми мінімально підтримуємо стосунки – на рівні мого привітання з народженням дитини і його – з моєю службою в ТрО.


​​Коли я розлучилася зі своїм колишнім чоловіком, то вирішила певний час нікому з рідних не казати. Та був один дуже магічний для мене момент. За кілька днів моя бабуся, яка любила ходити до різних ворожок, дзвонить і каже: «А що в тебе сталося? Чому ти мені не кажеш, що ви розійшлися?». Я реально була шокована.


Вона тоді сказала: «Так повинно було статися, то було не твоє, а ти своє ще зустрінеш». І вона мені розповіла про темненького хлопчика мого віку. Сказала, що у нас буде двоє дітей і ми будемо дуже заможними.


Шкода лиш, що моя бабуся померла через пів року після цієї розмови. На жаль, так і не встигла познайомитися з Владом.


Який чизкейк? Друга година ночі!

2021 рік: три місяці після мого розлучення. Я дуже хотіла знову відчути свободу. Але коли ти сильно намагаєшся від чогось бігти, воно… починає бігти за тобою :)


Я жила в Одесі, розвивала свій TikTok як викладачка. Якось побачила рекламу про молодіжний тур в Карпати. “Так, це те, що треба”, – подумала. – Перезавантажусь, знайду нові знайомства”.


Але такого “перезавантаження” я точно не очікувала. Влад був гідом в тому турі. Можливо, я йому й одразу сподобалася, але сама на нього увагу не звертала. Він такий стриманий, серйозний. На вигляд – років 27. Кумедно, але там був інший чоловік, з яким ми спілкувалися. По-дружньому, знаєте, бо мені ще з підліткового віку краще виходить комунікувати з хлопцями.


Але Влад почав проявляти до мене інтерес. Одного разу ми були в спільній компанії, грали в якісь ігри, відпочивали. І потім Влад запропонував сходити поїсти чизкейк, який нібито десь був у холодильнику. А я кажу: “Влад, який чизкейк? Друга година ночі! Я не хочу солодкого”. Вже коли ми з подругою лягали спати вона мені сказала: “Даша, ти шо, дурна? Ти шо, не зрозуміла натяк?”. Виявляється, він підготував романтичний стіл біля річки і хотів разом зустріти світанок. Тю, а я й не підозрювала. Вийшло трохи “факапно”.


Ми почали спілкуватися. Виявилося, що йому не 27, а 23 – як і мені. “Скііільки? Та ну!” – я ніколи не спілкувалася з однолітками. Мені здавалося, що вони дурні, і їм точно ще треба “погуляти”. Та Влад був не такий. У нього на той момент уже рік не було стосунків. Далі у нас був ще один спільний тур – у Чорногорію. І саме там просто в один момент ми обоє відчули, що підходимо один одному. Були, мабуть, на якійсь одній хвилі. І там, на березі моря, Влад мені сказав: “Я тебе кохаю!”. Відчувала такі ж почуття до нього, тож додому ми повернулися вже як пара.


Так, посваримося вже, як нормальні люди чи ні?

Стосунки з ним – особливі. Для мене головне – це вміння Влада завжди тримати емоції під контролем. Свою енергію він вміє направляти не на сварки чи якість ревнощі, а на можливість зробити наш день і майбутнє кращим у моральному та фінансовому плані. З ним майже неможливо конфліктувати. Влад ніколи не провокує і завжди “гасить” суперечки. Одного разу я навіть сказала: “Та блін, почекай, давай посваримося нормально!”.


А от що мене дратувало – що він не любить листуватися у месенджері. Ви можете собі це уявити? Бо я – ні. Сердилася, бо як тоді якийсь “коннект” налагоджувати? Коли ми були певний час на відстані, він писав 2-3 повідомлення на день. І я собі вже накручувала: “Значить, я йому нецікава”. А виявляється, це було геть не так.


Напевне, поєднала нас якась жага до життя та спільні цілі. Коли ми почали обговорювати майбутнє, помітили ідентичні бажання. Знаю напевне, що ми точно подорожуватимемо сім'єю з дитиною, коли вона у нас буде.


Ми постійно їздили у різні круті місця з наметами, відпочивали з друзями біля моря та на карʼєрі. Ох, як було багато всякого! Поміж цим я продовжувала викладати англійську, а Влад і далі працював у туристичній компанії. Він за освітою радіофізик, але його завжди тягнуло до подорожей. Я теж відчувала, що хочу більше піти в цю сферу. Коли Влад звільнився, ми зрозуміли, що хочемо спробувати щось своє.


Почали організовувати для молоді різні тури, провели великий фестиваль на Драгобраті, возили людей у Грузію та Ісландію. З останньої поїздки до Києва (куди я, до речі, переїхала після туру в Карпати) ми повернулися 22 лютого. Вже за два дні на 15 людей очікував гірськолижний відпочинок, який ми організовували. Та не склалося.


Бути там, де треба бути

Ми з Владом і двома друзями за чотири місяці до вторгнення орендували таунхаус на Київщині: у кільці Гостомеля, Ірпеня та Бучі. Батьки попереджали, що це не найвдаліша ідея. А ми що? Лише обурювалися, що вони вірять в казки. Думаю, ви здогадуєтеся, яка нині доля цього будинку – з трьох поверхів залишився цілим лише перший. Але важливо не це.


Незадовго до повномасштабної війни ми сіли в чотирьох (я – репетиторка, Влад – мандрівник, Вася – архітектор, Максим – айтівець) і почали думати, що робитимемо, якщо Росія таки нападе. Військовий досвід? Ні, не чули. І Максим каже: “Ну а що? Якщо щось почнеться, то підемо до військкомату”. Так і сталося. Усі четверо згодом одягнули камуфляж.


…Ми були в Житомирі. На четвертий день війни Влад мені каже: “Я хочу піти служити”. Я спочатку думала його відмовляти. Та чи мала я на це право? Для мене рішення було одне – піти за ним. Як же я тут, без нього? Ми постійно скрізь були разом, а тут доведеться бути в розлуці? Я до цього була не готова.


Нас мобілізували. Влад став зв'язківцем, а я потрапила в групу логістики та займалася автомобільним забезпеченням. Тепер я все знаю про “КрАЗи”, “МАЗи”, “Урали”, “Буханки”. Чи знадобиться це мені в житті? Та навряд чи. Але я була там, де мала бути, і ні про що не шкодую.


Мої батьки теж пов'язані з військовою справою, тому виховувати мене патріоткою. Зараз моя мама цивільна, але вона має військове звання, була старшиною. А тато – майор, він військовий пенсіонер. Коли почалася повномасштабна війна, він також мобілізувався. Я завжди від них чула, що військова служба дуже специфічна. Але як же в цій ситуації могла вчинити інакше? Вирішила пройти їхній шлях. Цікаво, що мої батьки познайомилися під час служби. Ми з Владом – за 7 місяців до війни.


Є ще дещо спільне між мною та мамою. Вона розійшлася з моїм рідним батьком, коли мені було півтора року. Людину, яку вона згодом зустріла, я все життя називаю своїм татом. Мені дуже пощастило. Я ніколи не відчувала, що до мене ставляться інакше, ніж до меншого брата.


Усвідомити та прийняти

Наше спільне життя у мандрах перетворилося на військове. Я хотіла себе перевірити, наскільки зможу зі своїм характером підкорюватися іноді дуже дивним наказам. Це у мене вийшло: я за рік навіть ні з ким не посварилися. Значно складніше було бути в розлуці. Ми служили в різних підрозділах і не бачилися кожного дня.


Я розуміла, що дуже за нього хвилююсь. Був важкий період, коли він з отруєнням лежав у лікарні з температурою 40. Одужав – і знову на навчання. Я була шокована. Ми до цього могли не бачитися добу, а тут – по кілька місяців.


Правду кажучи, я очікувала, що ми будемо на фронті до літа. А потім прийшло розуміння, що війна не поспішає закінчуватись. Почала більше дратуватися. Звісно, це трішки псувало наші стосунки. У мене був дуже важкий психологічний стан, бо я не розуміла, скільки ще, що і як. Мабуть, це називається “стадія неприйняття”.


А пізніше усвідомлення прийшло. Це був початок вересня. Я сказала собі: “Буду тут рік, а навесні вирішу: залишитися чи йти”. Так через рік я повернулася до цивільного життя, а Влад вирішив залишитися. Я його розумію. Багато людей звільнялися, а він лишився. Пишаюся його рішенням. Це мужній вчинок.


“Кіт, не пригай!”

На фронті Владу чомусь надумалося, що до війни він дуже рідко дарував мені квіти. І тому кожного тижня якась дівчинка привозила мені новий букет. Для мене було важливо розуміти, що хоч він і далеко, але сумує за мною.


Я робила подарунки у відповідь. На 25-ліття подарувала Владу іграшку-талісман на позивний “Тревел” у вигляді кота. Це такий прикол у нас від початку стосунків. Коли ми були в Албанії, я стояла на обриві, і Влад крикнув мені: “Кіт, не пригай!”. Є такий відеомем, знаєте? І ми почали називати один одного “котом”. Ми реально так звертаємося один до одного в житті, для нас це вже на автоматі.

Нині ми живемо як сімʼя – у липні будемо святкувати другу річницю. Знаю, що Влад хоче освідчитись мені. Він казав: “Може, одружимося в армії? Красиво, у формі…” Але ми прийшли до того, що не хочемо цього.


У моєму житті вже були всі ці зміни прізвищ, каблучки. І що? Це нічого насправді не дає. Мої батьки, до речі, вже 23 роки живуть не одружені, але я знаю, що вони ніколи не залишать один одного. Ні, я то хочу весілля, я готова до нього. Але вже дочекаюся перемоги, щоб влаштувати його таким, про яке мріяла.


Розповіла історію: Дар'я

Записала і відчула: Вікторія Коломієць

Літературна редакторка: Вікторія Ткачук

Фото: особистий архів героїв історії

留言


bottom of page