top of page

“Наше кохання знайшлося десь на Чумацькому шляху”

- історія вчительки історії Анни та військового Артема


Думайте голосно!

Субота,

467-й день повномасштабної війни

Один серед тисячі

«Хочу зустріти своє справжнє кохання!», – сказала про себе і відправила своє найзаповітніше у Всесвіт в ту Новорічну ніч 2015-го.

Та й забула про нього. Хоча десь глибоко в душі…


Згадуються зимові канікули того року. Я, до речі, вчителька історії та заступник з виховної роботи. Навчаю дітей у рідній школі поблизу Кам’янця-Подільського. Тоді, 8 років тому, коли війна тільки починалася, я не могла бути просто осторонь. Постійно моніторила новини, готувала матеріали для своїх учнів, аби розуміли, що відбувається насправді. Прогортала тисячі фото різних людей – цивільних, поранених, військових, добровольців… І за кожним фото в очах відчувалася якась історія.


Якось навесні я готувала чергову презентацію на виховний захід, гортала фейсбук і натрапила на фото журналіста Сергія Лоїка, зняті в Донецькому аеропорті. Я переглянула всі фото, вдивлялася в них, зберігала. І раптом побачила блакитні очі. Застигла на кілька секунд…


На фото брудний воїн у темному, навіть чорному освітленні Донецького аеропорту. Ось реально чорне, замащене обличчя, із таким пронизливим, глибоким поглядом, дивилося на мене через екран. Ті блакитні очі запали мені в душу. Не використала це фото в презентації, але поставила його собі на заставку. Ніби берегла для себе. Правду кажучи, я не знала про цю людину нічого: ні імені, ні бригади. Бачила тільки цей пронизливий погляд. Інтуїція не давала спокою, ніби нашіптувала: “Він тобі близький…”. “Хто це?” – підсміювались колеги, коли бачили фото на телефоні. “Це твій хлопець? Чи хто це взагалі такий?”.


Я не мала відповіді.


Блакитноокий, знову ти?

З часом я видалила заставку з телефону й повністю занурилася в роботу.


Аж тут у травні гортаю стрічку того ж Лойка і випадково натрапляю на нове фото із цим же пронизливим поглядом. Блакитні очі, знову ви? Цього разу з тегом :) Одразу перейшла на його профіль. Декілька хвилин мовчки роздивлялася.


Виявляється, його звати Артем. Він живий! Реальний! Дивлюся ще кілька фото, ставлю лайк – і біжу на педраду. А ввечері отримую повідомлення і не можу спочатку в це повірити. Так от просто: “Привіт! Звідки ти?”.


Так ми почали спілкуватися.


Розказували одне одному все. Весь наш вільний час з телефоном в руках: я у своєму світі із шкільними журналами, а він – у своєму із зброєю в руках. Нас об’єднувала історія, я розкладала на молекули факти і події, що відбуваються з історичного досвіду в Україні, тоді ж він – з практичного. Про ситуацію з його фото, яке стало шпалерою для мого телефону, ще не розказувала, соромилася напевно. Мене зачепила його замкнутість спочатку, яка зникала поступово. Ніби загадковість переходила у симпатію.


Артем родом з Миколаївської області, з невеликого міста Новий Буг. У свої дев’ятнадцять пішов служити – підписав контракт у десантно-штурмові війська. Однак термін дії стерся через вторгнення росіян до Криму. Першим його важливим завданням було утримати перешийок з півостровом.


Настав 2015-й. Росіяни окуповували Донецьку область – Артема перекинули туди. Спочатку Слов’янськ, далі Волноваха, Іловайськ, утримання Донецького аеропорту – і все, як в тумані. Вийшли з будівлі, емоції спустошення, нічні виїзди та чергування. Він казав мені, що молився до зірок із бажанням зустріти своє справжнє кохання, свою зіроньку….


А потім виявилося, що тієї весни ми обоє були в столиці у справах, і обоє заходили в Києво-Печерську Лавру, де озвучили нашу мрію – створити сім’ю.

Не чоловік, і не родич

Побачитися вперше він запропонував на презентації фотовиставки у Вінниці. Я швидко погодилася, мчала туди, як на крилах.. З перших секунд разом було відчуття, ніби ми знаємо одне одного дуже давно. Хотілося провести максимум часу вдвох…


Ми звикли бути на відстані в 700 кілометрів. Він їздив до мене в Камʼянець-Подільськ, а я до нього – в Миколаїв. Ми показували свої рідні місця, родину, друзів та відкривали одне одному душі. В кінці літа Артем повернувся в АТО.


Він застерігав мене, що буде важко переживати кохання на відстані. Зараз я розумію, що він просто готував мене до того, що в будь-який момент може зникнути. Тоді я цього не сприймала.


У той час я хотіла змінити своє життя, пов’язати його з поліцією, щоб також служити нашій країні. Але не склалося. Під час обстеження у мене виявили пухлину. Я не могла в це повірити, йшла на повторні обстеження і чула один й той самий діагноз.


Тоді прийняла рішення лікуватися, чекала операцію й одним повідомленням розірвала наші стосунки без пояснення причини…


А він взяв і приїхав до мене! Якось вирвався із зони бойових дій на другий день після операції. Досі не знаю, яким дивом його впустили в лікарню, як відпустили з фронту. Він же не чоловік, не родич. Коли я побачила його в палаті, зрозуміла, що наші стосунки вже переростають в щось більше.


ПРИВІТ, ДИВО!
Твої мама і тато

За деякий час після нашої зустрічі я дізнаюся, що в мені живе ще одне життя. Пишу про це Артемові. Тремор такий, що хоч руки прив’язуй.


Артем мріяв про донечку, розповідав мені про це раніше. Ми не могли повірити у цю радість. Дива сталося з нами – зірки знову нас почули.


Він приїхав у відпустку на мій день народження та освідчився мені. Чесно кажучи, я геть не очікувала цього. Ніколи насправді не хотіла саме заміж, бо не боялася залишитися сама і була готова до всіх варіантів долі. У мене перед тим були невдалі стосунки, тому я так відреагувала. Була знову готова залишитися на самоті й гідно виховати дитину. Але він вирішив взяти відповідальність за нас двох. Точніше, вже трьох.


Ми розписалися дуже скромно. На мене це взагалі не схоже, бо я по життю люблю свято, гарно одягнутися, пофотографуватися. Але в той момент все та-а-к закрутилося! У мене навіть була істерика! Мене затримали в школі, ми запізнювалися в РАЦС до себе на весілля, але поспішали туди дуже щасливими. Уклали шлюб, провели декілька днів у Львові та Артем знову повернувся до війська.


У такому ритмі наша сім’я жила до 2018 року. Потім Артем переїхав до мене у Кам’янець-Подільський і ми звикали до мирного спільного простору. Робили разом побутові речі, виховали доньку й планували народити ще одну дитину в майбутньому, купили авто й багато подорожували Україною, фотографувались, мріяли про будинок біля моря і насолоджувалися спільними прогулянками під зорями і згадували, як загадали собі одне одного.


Наше щастя оберігають зірки

24 лютого 2022 року ми з коханим були в Празі. Я прочитала українські новини зранку й швидко розбудила Артема. Він мовчки слухав мене, нічого не говорив, а потім почав дзвонити до побратимів.


Я злякалася, була в паніці, особливо за дочок, які були вдома. Ще й Артем наполіг, що йде на війну і повертається в Україну в цю ж хвилину. Ми сперечалися, я не могла повірити, що війна знову нас розділить, кричала несамовито: “Ти вже був на війні! Це знов ти поїдеш?!”. Але так і сталося. Це його рішення, яке я прийняла. Він не міг залишатися осторонь.


На другий день повномасштабного вторгнення Артем знайшов волонтерів, які доправили його до Варшави, а тоді – в Україну. У цей час на кордонах була паніка, транспорт заблокований, масово люди виїжджали з України, а він повертався додому.


Артем пішов у місцевий військомат і його направили до Кременчуга. Там сформувалась бригада під його командуванням, кулеметна група в рядах новоутвореної 71 єгерської. Він один єдиний мав бойовий досвід. Після тренування і навчання їх привели їх у Житомир. Перші ж бойові дії бригади були на Харківщині на Ізюмському напрямку.


За 2022 рік ми бачилися чотири рази. Нашу першу зустріч під час великої війни я справді не забуду ніколи. У ту мить, як я ще в Чехії проводжала Артема, уявлення не мала, чи ми зустрінемося знову. АТО не зрівняється з тим, що я відчуваю зараз. Коли у нас вже діти, це набагато страшніше.


Здається, що за час разом ми звикли до кохання на відстані, але страх нікуди не зникає з роками. Почуваюся героєм фільму «Пірати Карибського моря», який закопує своє серце в скриню і ховає його на острові. І вони зустрічаються раз на 10 років. От у мене таке відчуття всередині живе…


Коли він виїжджає на завдання, я про це дізнаюся вже через певний час. Але у нас якийсь магічний зв’язок: де б я не була мене просто накриває вулкан емоцій. Були випадки, коли я їхала за кермом або готувала щось для дітей і раптом у мені різко підіймається внутрішнє хвилювання. Ніби я доходжу до точки кипіння, але це хвилювання постійно живе в мені підсвідомо, коли він на війні….


Можу ходити спокійно, спокійно і тут за секунду відчуваю, що щось сталось. І так було у червні. В будинок, де вони перебували на Харківщині, прилетіла міна. Чудом вижили троє від прямого попадання, а я на відстані це відчувала, мене потягнуло до храму. Як наслідок – його поранило і контузило, але він живий. І це чудо трапилося з нами ще раз!


Наразі мій чоловік тримає оборону на Бахмутському напрямку. Я перестала рахувати скільки разів ми бачилися цього року. Чекаю кожного сповіщення: “Я в нормі” або просто “+”. А коли він мовчить, я підіймаю голову в небо – нас оберігають зірки!


Розповіла історію: Анна Белоус

Записала і відчула: Інна Сергієнко

Літературна редакторка: Вікторія Середа

Фото: Сергій Лойко

Kommentare


bottom of page