top of page

Взагалі я гашу пожежі, але з нею розпалив вогонь! :)

- історія рятувальника і музиканта Любомира та його дружини Ольги


Викликайте ДСНС! :)

четвер, 456-й день повномасштабної війни


Як я став ̶ ̶м̶у̶з̶и̶к̶а̶н̶т̶о̶м̶ рятувальником :)

Зі своїх тридцяти двох – майже десять років я рятувальник. Як так склалося? Мабуть, поклик душі.


Ще зі школи я професійно займався музикою в музичній школі. А після закінчення класу скрипки вступив в музичне училище. Відівчився благополучно там чотири роки, а потім вступив у педагогічний університет, на спеціальність музичної педагогіки, одразу на третій курс.


А після бакалаврату вирішив піти в армію. Можна сказати, що пішов служити я слідом за своїм двоюрідним братом. Він завжди був для мене прикладом. Тож, коли він закінчив бакалаврат і пішов у Президентські війська, я подумав, що це гарне рішення і для мене.


Тож пішов за заочне в університет, потім – в армію, а після став пожежником. Знаєте, я після армії не уявляв себе музичним вчителем або викладачем. Так само і якось важко уявити з своїм характером, щоб я сидів в оркестрі і грав на скрипці.


Знайшов себе в роботі пожежника. Спочатку починав службу в Бережанах. А пізніше вдалося перевестися у своє рідне місто Тернопіль. З часом розпочав роботу тут, в 3 ДПРЧ 3 ДПРЗ (Державний пожежно-рятувальний загін – ред.). Так працюю вже майже десять років.


Ви собі уявляєте, як у голлівудських фільмах, що пожежники виносять людей, всіх рятують. Але це не зовсім так. Насправді бувають випадки, коли люди не завжди залишаються живими.


До великої війни ми їздили на пожежі та різні надзвичайні ситуації. Наприклад, наслідки різних стихійних явищ, як от пожежі в лісах на Житомирщині у 20-му, потопи на Заході України через повінь. Зараз це змінилося. Ми ліквідуємо наслідки влучання ракет або їх уламків. Іноді нас можуть залучати у зведені загони в інші регіони України.


І тут з’явилась Оля!

Ми познайомилися в інтернеті. Насправді то якось так все просто було. Спочатку довго і постійно переписувалися. Вона дуже грамотно почала писати до мене (сміється). То теж був такий дзвіночок. Ми знайшли спільні теми, переписка була приємною, чемною. Захотілося познайомитися ближче і зустрітися.


Ольга – родом із села в Тернопільській області, але планувала переїжджати сюди. Тож якраз в той період шукала роботу. В одній з її поїздок ми вперше зустрілися. Це було 2 травня два роки тому. Раз зустрілись, потім другий. Погуляли, роззнайомилися ближче, зав’язалися стосунки. Все, як то в людей буває (посміхається).


Стосунки у нас були тривалими. І коли почалася повномасштабна війна, то спочатку було нерозуміння, що відбувається. А про одруження і наступні етапи стосунків взагалі не йшлося. Потім восени подумав собі: “Скільки вже можна тягнути? Треба переводити стосунки на інший рівень”.


Тож минулої осені я наважився зробити такий свідомий крок. Хотілося освідчитися якось оригінально, щоб це запам’яталося. І щоб то для неї було сюрпризом.


Тож я подумав, що гарно було б якось поєднати цю подію зі своєю творчістю, як музиканта. Символічно було б. Хотілося зберегти камерність. Щоб були просто ми двоє – і невимушена атмосфера без сторонніх людей, які в цей момент зніматимуть нас на телефони.


Роздумував над варіантами. А може, так? А може, так? І картинка в голові склалася!


Вона, я, скрипка і театр!

Так виник в уяві театр, якесь таке місце творчості для мене. Скрипка, мій інструмент. Вона, я, скрипка, театр. Чудово!


В організації дуже допомогли знайомі і колеги. Швагро друга (свояк – ред.), з яким ми разом служимо, виявився директором театру. Ще домовилися з актором, який би завів Олю в театр нібито на екскурсію. А коли я розказав ДСНС, що буду освідчуватися, вони одразу: “О, давайте ми вам знімамо лав-сторі напам’ять!”.


Отож історія була така: я їй на день народження хочу зробити нібито екскурсію театром. Вона заходить всередину – а я стою у формі ДСНС і на скрипці граю пісню “Наречена” Михайла Хоми. Потім стаю на коліно, освідчуюся, і вона каже своє “так”.


Оля була в шоці! Я це бачив! Але каже, що здогадувалась про все: “я була до цього готова”. Ніби ж кільце ніде не засвітив, все приховував, таємно організовував. Видно, з мене такий собі шпіон (сміється).


Усе переживемо разом

Це було майже рік тому. Скоро у нас весілля. Плануємо зробити невелику вечірку. Зараз повноцінне святкування з гульками недоречне. Але хочеться сімейного, душевного і невимушеного вечора.

Зараз у всіх, мені здається, мрія, перемогти і жити нарешті в спокої.


Нещодавно був приліт у Тернополі. Якраз під час Євробачення. Я тоді був на чергуванні. У таких ситуаціях починаєш одразу думати: “А як там рідні? А як там Оля?”. Але швидко треба опанувати себе і робити, що повинен робити. Якщо є загроза перекидання вогню на житлові будинки або вогонь може набути більших масштабів, ми мусимо швидко реагувати, деколи навіть не чекаючи відбою тривоги.


Звісно, Оля знала, за кого вона буде виходити заміж. Звісно, вона не в захваті, особливо хвилюється, коли якісь тривожні події. Але я розповідаю їй, що все не так небезпечно, як виглядає, що я обережний і ми з колегами дивимося один за одним. Якось люди живуть з тим, знаєте. Думаю, і ми це все переживемо разом.



“Добрий день! Є вже фото з весілля. Скинути?” –

прийшло повідомлення від Любомира 12 червня.

Подружжю вдалося відсвяткувати свій

день весілля, як вони хотіли: душевно і в колі найближчих.


Розповів історію: Любомир Крушельницький

Записала і відчула: Вікторія Ткачук

Літературна редакторка: Христина Біляковська

Фото: Особистий архів героїв історії


bottom of page