top of page

"Тут бахкає, там бахкає! А тут Женя з шампанським! Це що я щойно сказала ТАК?"

- Історія кохання режисера Євгена і продюсерки Наталі


— Обов’язково напишіть, що я її кохаю — І що це — страшенно навзаєм Середа, 504-й день повномасштабного вторгнення


Всі одногрупники дражнилися: "Ой, Клипа і Синельников!"

Євген: Ми з Наталкою познайомились дуже давно, ще в інституті. Це була перша людина, яка вразила мене в цьому місті. Я дуже добре пам'ятаю — в перший день занять нам сказали: «Ну записуйте», а в мене з собою нічого не було. Ми з Наталкою поруч опинились — і вона мені віддала олівець. А після того ми обоє їхали на метро в гуртожиток.


Наталя: Ми познайомилися в 1999 році (Євген виправляє — у 1998 році), ми вступили в Інститут кіно і телебачення при Київському національному університеті культури і мистецтв. Це перша людина кучерява, яку я побачила в коридорі. Я думала: «Боже, клас! Такий симпатичний хлопець!». А потім виявилося, що він ще й мій однокурсник. У нас на першому курсі було таке якесь кармічне кохання. Ми не цілувалися, але ходили весь курс за руки, обіймалися. Всі одногрупники дражнилися: «Ой, Клипа і Синельников!». Нічого серйозного взагалі не було. Ну, тобто, перший курс…


Євген: Як це? Серйозно якраз було!


Наталя: Так, але з 2 курсу і в нього, і в мене — своє життя, свої вподобання. Тож життя нас якось розвело.


Євген: А потім звело.


Друга зустріч після двох розлучень

Євген: Минуло 20 років. Я побачив сповіщення, що в Наталки день народження, згадав про це і подумав, що так давно її не бачив! Тож вирішив привітати зі святом і подзвонив їй, а вона запросила мене на вечірку.


Наталя: Кажу, приходь. У мене день народження 30 грудня, майже всі завжди роз’їжджаються у цей час, тому друзів мало залишається. А в той рік — 2018 — я вирішила запросити Женю. І він прийшов. Нас було дуже мало, от він і питає, де мій чоловік. Я кажу: “Так я ж розлучилася”. Виявилося, що він теж. Тож почали відтоді більше спілкуватись, дружити. Знаєте, ми вже дорослі були, кожен розлучився, і в мене не було наміру швидко знайти якісь серйозні стосунки. Ні, прийшла класна така свобода — щось з минулого притягнуло. І все. Ми почали спілкуватися майже кожен день. Дружба, проєкти, ми разом одним дихаємо — почали ділитися всім. Потім — перший поцілунок і все вперше.


Євген: А потім вдруге і втретє.


Наталя: Кохання любить тишу, я завжди це говорила Жені. До того ж він відомий, складно приховати щось. У 2019 році поїхали разом у Львів — мені хотілося прогулятися разом містом, послухати вуличних музикантів. Але ми й кроку не могли ступити на вулиці. До нього всі підходили, знайомились. Тож ми потім почали за кордон їздити — гуляли вечорами Прагою, Стамбулом, Будапештом. Ось цього хочеться. Я взагалі така людина, навіщо комусь розказувати, що я люблю його? Я люблю і будую своє життя, а не живу напоказ.


А потім ти розумієш, що вже доросла людина і повинна приймати для себе якийсь крок — думати, одружуватися чи ні. Адже можна залишитися вільною: є робота, діти.


Але усвідомлюєш, що починаєш думати про людину вранці, ввечері, в обід. То, може, це і є кохання? Для мене кохання — це дотик. Можна навіть не говорити нічого, а лише торкнутися — і все зрозуміло, і ти наповнилася, і людину наповнила. Я бачила, що він хоче освідчитися, бачила, що план такий зрів.


Євген: Я не міг вирішити, як це зробити. Думав піти на футбольне поле — щоб всі побачили, щоб телебачення увімкнулося, а я став на одне коліно. Або піти кудись в ресторан, щоб келихи шампанського принесли. Але все було не те, так і не вирішив.


А тоді почалася війна. І ми були дуже близько до Гостомельського аеропорту. Все з нас почалося. Було дуже гучно і ми вже на другий день не могли нікуди виїхати.


Шампанське під обстрілами у Бучі

Євген: У нас все було, як в кіно. Кожен день був все “цікавішим і цікавішим” з точки зору драматургії. Перший день: летіли винищувачі, гелікоптери — але десь далеко. Другий день: раз — і тут поруч вже щось горить. Третій день: вибухи, вибухи, вибухи. Ти прямо чуєш, як наближається колона. Потім літак вистрілив в сусідній будинок, у нас всі шибки повилітали. Потім зайшли 20 російських солдатів у наш будинок. Я не пам'ятаю усю послідовність, але ти лягаєш на годину поспати, одягнутий, бо холодно, і думаєш: “Ну куди ще? Ну все, цей серіал вже має закінчитися. Кульмінація вже пройшла тричі, скільки можна? “


Ми ховалися у сусідньому недобудованому будинку, бо там був підвал. От сидимо ми там і я задумався: чи варто чекати того келиха шампанського, чи варто чекати псевдоромантики? Тож зробив пропозицію з маленьким старим кільцем.


Наталя: Почався жах, обстріли були страшні. 24\7 просто. Ті, хто був у Бучі, зрозуміють нас. А ми з трьома дітьми, з батьками. Тож перебігали до того будиночку з підвалом, перетягували з хати все потрібне. Був такий хаос! І раптом Женя бере мене за руку, поки ми біжимо, повертається до мене і каже: «Ти будеш моєю дружиною?». Я кажу: «Так». І ми біжимо далі. А тоді думаю: “Це що я щойно нареченою стала?” Тут бехкає, їздять танки. Через 5 хвилин Женя прибігає з шампанським! І діти були, і батьки, і сусіди прибігли.


Євген: Так, ми зробили маленьке свято, всі випили по келиху шампанського, пораділи, зарядилися. Це ми на вулиці стояли і раптом бачимо — росіяни їдуть на чомусь великому. Між нами паркан, а над ним отак голови їдуть і роздивляються. Я пам’ятаю, усі так – гуп! — і присіли, з шампанським, з келихами. Думаю, росіяни нас побачили, але проїхали. Отакі гойдалки — тут ми шампанське п’ємо, а тут стріляють навкруги.


Наталя: Ось так все і відбулося. А дев’ятого чи десятого березня нам вдалося виїхати. Це був критичний день, не було зв'язку, ніхто до нас не міг додзвонитися. Їхали просто наосліп — телефонували друзям і знайомим, щоб прихистили нас десь. Так потрапили до Косова. І, звісно, не знали, що робити. Про нашу професію взагалі не думали, розуміли, що, напевно, підемо картоплю вирощувати. А тоді звільнили Бучу і ми дуже хотіли повернутися. Було страшно, але 12 травня ми приїхали у наш будинок. Вдвох — я і Женя. Тут був жах — росіяни все повиносили, вікна розбиті.


Євген: Найгірше не те, що все вкрадено — все смерділо ними. Вони все нищили — от відкрили дверцята і надламали їх.


Наталя: Тож ми почали вимивати весь будинок. Та аж через місяць почули той запах, який був до війни.


Весілля в будинку

Євген: Спочатку я хотів весілля вже після перемоги. А потім подумав — то в тому підвалі під обстрілами я зрозумів, що не треба чекати особливого моменту, а тут знову сумніваюсь? Життя ж триває. Звісно, дуже гучних забав не хотілося.


Наталя: Важкий був рік. Я втратила маму в окупації у травні. Тож сама сумнівалася. Але вирішили — будемо робити весілля під час війни. Ми не хотіли ні ресторанів, ні зайвих речей. Запросили своїх рідних, близьких людей — і одружилися в нашому будинку в Бучі. Весільну сукню сама собі придумала. Мені знайшли кравчиню з Луганська, переселенку, що живе в Києві. Я пошукала ідеї, разом з Женею вибрали тканину, а майстриня зшила. Я залишила цю сукню для доньки, може, і вона одягне її колись на своє свято.


Для нас обох це перше весілля, коли я одружувалася вперше, то просто розписалася, Женя – теж. У наших дітей були погані асоціації з будинком, все ж тут ми пережили страшні дні. А коли ми зробили таке маленьке свято, то дім знову наповнився щастям.

Ми ще хочемо дуже повінчатись. А чоловік знову каже, що після перемоги. Думаю, одного дня просто скаже мені: “Ну все, поїхали”.


Євген: Ми з Наталкою одного мислення: дивимось кіно, обговорюємо якісь реклами, сценарії. Ми живемо одним світом — не так, що я інженер, а Наталка –балерина.


Наталя: Після розлучення здається, що ти вільна людина — можеш фліртувати і спілкуватися з різними чоловіками. Але все одно треба надягати маску, прикидатися, розповідати щось — бо людина чужа. А у нас з Женею просто все однакове: ми з одного курсу, творчі люди, у нас спільні проєкти, теми і вподобання.


Ми одне одного доповнюємо, це ж кохання, істинна любов. Не просто пристрасть двадцятирічних. Кохання для мене — це потреба в людині, в розмовах, в побуті. Мовчки посидіти, коли заходить сонце. Коли ти читаєш людину, а він – читає тебе. І ніхто не хоче нікого обмежити.


Сперечаємося хіба на творчі теми. Але маємо правило — ми завжди повинні одне одному аргументувати думку. Так ми придумали проєкт «Як звучить Україна».


Євген: Повинно бути два “ок”. Домовилися, поцілувалися і пішли далі.


Любити Бучу і відновлювати її

Наталя: Зараз ми живемо в Бучі, любимо її. У нас є квартира в місті, але це не те.

Мабуть, чим старшим стаєш, тим більше хочеш до землі: роззутись, походити, прокинутись в тиші, вже втомлюєшся від всього.


Євген: У місті лише вулиці, немає трави, цих сосен, птахів. Там є тільки під’їзд.

В місті поки знайдеш парковку, а тут — заїжджаємо в супермаркет і не беремо зайвий раз пакет. Просто накидаємо в машину, під’їжджаємо до будинку і заносимо все.


Наталя: Ми тут хочемо жити, зустрічати старість. Тут наше кохання, тут провели весілля. Коли ми повернулися сюди, було страшно і важко. Адже бачили всі руйнування. У Женіних батьків повністю згорів будинок, росіяни його спалили. Ми дуже хочемо допомогти Бучі і Гостомелю.


Євген: Тому ми і переїхали, тому принципово закуповуємось на ринку, знаємо бабусь-продавчинь і що вони пережили. Ми максимально намагаємось повернути сюди життя з перших днів. У центрі Гостомеля є постріляний будинок, в нього була така красива вхідна група зі скла. Звісно, відбудовувати її під час війни дорого, тож затягнули бордом з великим гербом Гостомеля. Хочеться підкреслити, що життя повертається. Ми повернулись сюди нові, в нас починається нове життя. За це життя важка ціна, але заплатити її і нічого не зробити буде ще гірше. Нам треба відроджувати усе.


Тож маємо ідею, яку можна втілити вже після перемоги. Якщо коротко: будемо відбудовувати вулиці коштом великих корпорацій, наприклад, Google, Ikea. Вони будують житло, а саму вулицю роблять у своєму стилі, і ця вулиця якийсь час має ім’я компанії. Хочеться, щоб вони до цього підійшли з точки зору реклами. Це і для місцевих круто, що їм відбудують дім, і для міста. І для компаній теж. Що таке 5 мільйонів доларів для Google? А для багатьох людей — це дім.


Наталя: Женя купив цей будинок до повномасштабної війни. Я теж об'їздила Київську область, але все одно тут якесь особливе місце. Є якась магія. Ти коли приїжджаєш до мами і тата додому на свою землю, розумієш, що це в нашому ДНК. Це – твоя земля, твоє ліжко, твоє повітря, твій запах скошеної трави. Так само і тут — це місце, де ми живемо, це наше місце.


Євген: Навіть інше повітря, тут легше дихається. А ще — класна інфраструктура, ти наче і в лісі, але все є: доставка, таксі, магазини і ринки.


Наталя: Тут, у Бучі — наш дім. Відчуваю, що це як сплести своє гніздечко — як пташка, ти все життя носила його в дзьобику, прутик за прутиком. Ось це і є щастя.


Раніше ми з сусідами взагалі не спілкувалися, я просила нікому не розповідати, що ми зустрічаємося. А от під час війни ми об’єдналися. Зараз дружимо — ходимо одне до одного на вечері, граємо разом в ігри. Тож війна нас згуртувала, як і всіх українців.


Розповіли історію: Євген та Наталя Синельникови

Записала і відчула: Леся Богдан

Літературна редакторка: Вікторія Ткачук


コメント


bottom of page