історія українки Олени та
її коханого з Іспанії
Я виросла в маленькому прикордонному місті Одеської області. Але кожного року з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати на канікули до свого дядька в Одесу. Дядько був моряком і моїм найкращим другом. Він завжди розказував історії про свої цікаві подорожі. То їх екіпаж захопили пірати, то шторм перекидав корабель, то він відвідував екзотичні країни. Ці історії мене настільки вражали, що я була готова всюди ходити за ним «хвостиком».
Коли дядько працював з іспаномовним екіпажем, то вчив іспанську мову і мені якісь слова говорив. Я запам'ятала їх на все життя. Якось подарував самовчитель з іспанської, такий ще радянський. Досі є в мене вдома. Тоді я твердо вирішила, що хочу вивчати іспанську мову. І хоч мені говорили, що варто обрати щось інше, адже з такою освітою буде важко знайти роботу, я відчувала, що це – моє. І після закінчення школи переїхала до Києва навчатись на факультеті іспанської мови.
Рідні мали рацію: по закінченню навчання знайти роботу за фахом було важко. Я вивчала ще англійську, тому знайшла роботу в міжнародній компанії. Спершу в сфері піару, потім – в соціальних проектах. Так минули мої 10 років у Києві.
Але думки про Іспанію мене не відпускали. Постійно питала себе: “Навіщо я вивчала мову? Навіщо це все мені?”
Я мріяла про Барселону ще з університету. І тільки через 5 років після завершення навчання поїхала туди. Коли вперше там опинилась, була зачарована. Часом я думала про еміграцію, але це здавалось нереальним. Я не могла уявити, як збираю валізи, покидаю країну і переїжджаю жити до Іспанії. І хоч я не відчувала на сто відсотків, що Київ це – моє місто, та в мене тут була чудова робота, близькі люди і мені було досить комфортно. Я не знаю, чи наважилась би колись на цей крок, якби не війна… Бо навіть 24 лютого я не готова була виїжджати з країни.
Довга дорога в нікуди
Я прокинулась від того, що спрацювала сигналізація у дворі. “Летять бомби?” - подумала я і одразу до телефону. А там вже купа повідомлень в робочому чаті. Так я дізналась, що почалась повномасштабна війна.
Робити нічого не могла. Навіть не думала про те, щоб збирати валізу або хоча б документи. Просто їла, дивилась новини і у вікно. Так минув тиждень чи два. Навколо– паніка. Мою роботу поставили на стоп. Усі кудись виїжджали. І я вирішила, що на деякий час поїду теж. Тоді я не могла тверезо мислити і щось аналізувати. Я сіла в автобус до Ужгорода, а звідти – до німецького села, бо там “знайомі знайомих знайомих”.
Це була довга дорога в нікуди, але я не боялась за себе. В мене був страх тільки за рідних, бо я не знала, коли і чи побачимось. Мої батьки живуть в місті, яке граничить з Придністров’ям. І мені було дуже страшно за них, а покидати дім вони, звісно, ж не хотіли. Я розуміла, що маю зібратись і поки жити за принципом “сьогодні так, а завтра буде ясніше”.
І от живу я в німецькому селі. Як і всі, думала, що все тимчасово і що скоро повернусь додому. Але час минав, почався другий місяць, як я тут. І за що б я там не взялась, все мені давалося важко. Ти просто відчуваєш – твоя чи не твоя країна. Це була не моя країна.
Квиток в один кінець
Наважилася, купила квиток до Барселони. Знову їду в нікуди, знову все спочатку.
Проте цього разу заради маленької Лєни та її дитячої мрії вивчити іспанську і працювати перекладачкою.
Далі відправила резюме до групи «Волонтери Іспанії» в соцмережах. Там зі мною відразу сконтактували. Мовляв, зустрінуть в аеропорту, відвезуть до Червоного Хреста, допоможуть з документами.
Я сідаю на літак і не знаю, що мене там чекає. Але відчуваю себе найщасливішою людиною в світі, бо нарешті я роблю так, як хоче моє серце.
Привіт, Барселона!
Приземляюсь. Забираю валізу. Виходжу, а мене зустрічає дуже симпатичний іспанець. Це був мій роботодавець Давід. Він виявився волонтером, який з лютого допомагає українцям з житлом, роботою, документами...
Коли Давід дізнався про війну, дуже хотів підтримати українців. І він такий був не один. Так навколо нього створилась група у вотсап, де іспанці писали запити щодо допомоги нашим біженцям, як от: “Сьогодні прилітає літак, треба зустріти українців, хто може завести в Червоний Хрест?”. Крім цього, у квартирі Давіда вже як другий місяць жили українці, а сам він спав на підлозі. До допомоги він залучив і компанію, де працює генеральним директором. Це – міжнародна мережа ресторанів. Він влаштовував благодійні вечері на підтримку українських біженців в Іспанії. Крім цього, забезпечував роботою українців у цій мережі. І я мала працювати там теж. Але все змінилось за кілька днів.
Давід завіз мене до Червоного Хреста на оформлення документів. Я планувала там чи в хостелі і жити перший час, а він запропонував у нього. Давід сказав, що має велику квартиру, в якій зараз живуть українці. Якраз одна кімната звільнилась і, якщо мені сподобаються умови, я можу пожити там. У мене була така вдячність, що незнайома людина стільки всього для мене робить.
Від цих емоцій, страху і стресу зник сон. Давід підтримував мене розмовами. Так ми всю ніч говорили з ним на кухні. Він розповідав про життя в Іспанії, роботу, давав поради. Говорив і про українців. Казав, “бувало, плакали всю ніч, наскільки в людей була складна ситуація”.
Наступного дня Давід збирався у відрядження до Мадриду. А я зловила себе на думці, що не хочу, аби він їхав. Перед виходом підійшов до мене, каже: “Я їду” і обіймає мене. Так в обіймах ми простояли кілька хвилин. І в тих обіймах кожен з нас щось відчув.
Тільки він поїхав, я одразу замовила йому вишиванку в Україні і пішла шукати буряк на борщ. Бо Давід промовився: “Скільки українців було, всі кажуть: “Борщ, борщ”, але ніхто не приготував”. Просто тут буряк не так легко знайти :)
Коли він повернувся, я чекала його з борщем. І ми вже зрозуміли, що між нами щось більше. З цієї квартири я вже не виїжджала.
Мама мала рацію
Мама завжди казала: “Коли зустрінеш свою людину, ти це відчуєш”. Мені було 32 роки, в мене до цього були стосунки, і навіть довготривалі, але я ніколи не відчувала, що це назавжди. Думала, зі мною щось не так. А коли зустріла Давіда, одразу відчула те, про що говорила мама і що не можна пояснити словами.
Вже в перший тиждень ми точно знали, що не будемо розлучатись, що це саме та людина, яку зустрічаєш раз на все життя. Ми навіть вирішили, як назвемо дітей.
Історія Попелюшки
Кілька місяців я не могла повірити, що це відбувається зі мною. Я ж думала, що спатиму в церкві, що довго робитиму документи, що буде важко з роботою. А тут зі мною стається історія Попелюшки, на яку я геть не чекала. Я переконалась, що коли ти робиш за покликом серця, все починає складатись, як треба.
А за два місяці Давід мені освідчився на горі Монсерат. Це улюблене місце Давіда і перше, яке ми відвідали разом. Саме там на оглядовому майданчику він і зробив мені пропозицію. Звісно, я погодилась :)
Можливо, мій шлях був таким довгим саме заради цього моменту. Я зустріла чоловіка, який жертвував своїм комфортом, сном, часом заради незнайомих людей. А я ж багато років працювала з соціальними проектами та благодійністю – і це велике серце мене підкорило. Я запитувала його, чому він це робив.
Він каже: “Не знаю, але знав, що маю. І це привело мене до тебе. Ти мені, як нагорода”.
Вже більше року я живу в Барселоні. Я дуже хотіла, щоб мої батьки побачили мене тут щасливою. Мені вдалось витягнути їх на тиждень до Іспанії. Вони не знають ні англійської, ні іспанської. І я так нервувала, коли перекладала слова Давіда. Він казав: “Я дуже щасливий, що ви приїхали, що ви побачите, як ми живемо, як я люблю і дбаю про вашу доньку, і що буду робити це завжди”. Давід називав їх “мамула і папула,” бо не міг вимовити “ля” у словах “мамуля і папуля”. Це було дуже зворушливо. Думаю, батьки залишали мене зі спокійною душею.
Весілля хочемо святкувати вже після перемоги, щоб уся українська-іспанська родина була разом. Але Давід попросив мене: “Я знаю, це нестандартно, але я теж хочу носити обручку”. Така в нас тиха обітниця.
Так вийшло, що я приїхала в Барселону і мене одразу з літака зустрів мій принц. Ніхто не знає, де і в яких обставинах ти зустрінеш своє кохання. Виходить, що все життя вело мене до нього. Більше того, тепер я працюю перекладачем іспанської, як і колись мріяла. Допомагаю українцям з оформленням документів. Пазл нарешті склався.
Ця історія ніколи б не сталась, якби я не йшла за своєю дитячою мрією. Іспанська мова – це памʼять про мого найкращого друга, мого дядька, який помер від раку, коли я навчалась в університеті. Я знаю, що мій дядько досі поруч, він – мій янгол-охоронець, який привів мене до моєї мрії.
Тут, в Іспанії, поруч з Давідом, я вперше відчула внутрішній спокій. Нарешті мій пазл склався. Тепер ми хочемо приїхати в Україну і відкрити ресторан в Києві. І ми це обов’язково зробимо.
Comentários