top of page

“Від “найкрінжовішого” побачення до освідчення під Говерлою”

— історія кохання художника Артура і блогерки Марини


Ніколи не кажіть, що на Тіндері

не можна знайти кохання!

четвер, 554-й день повномасштабної війни


Мене звати Артур Солецький, я – художник. Народився у Вінниці, жив і навчався спочатку в Києві, а тоді – у Львові. Тут і залишився, і створив сім’ю. Маю свою майстерню і викладаю у Львівській національній академії мистецтв.


Для мене важливо не тільки створювати картини, а й допомагати, тож беру участь у благодійних зборах. Наприклад, нещодавно до мене звернувся бренд косметики і запропонував створити спільну ініціативу — розіграш картини на День Незалежності. Я погодився — за кілька днів зняли відео процесу створення і запустили розіграш. Кошти розподілили на 3 частини — на акумулятори для аеророзвідників 78-го полку Ґерць, на благодійний фонд «Діти героїв», що допомагає дітям військових, чиї батьки загинули, та на фонд допомоги літнім людям під час війни «Let’s help». Дуже радію, що все вдалося і добре, що об’єднали зусилля з бізнесом, бо якби я постив розіграш тільки зі своєї сторінки, то залучив би набагато менше людей. Зараз також триває збір на FPV-Дрони для «Кара-Даг», 15 бригади оперативного призначення — один з подарунків за донейти – моя картина.

Словом, роблю те, що вмію найкраще заради перемоги. Ну, тобто, МИ робимо! Бо історія ця про НАС! :)


Тіндер. Інстаграм. Вінниця

З Мариною познайомився… на Тіндері. Доволі довго я був сам, попередні стосунки закінчилися не без розчарувань. Казав друзям: «Та я ніколи в житті не одружуся з кимось, я буду займатися своєю творчістю, вчити мови, займатися всім, але точно не стосунками, бо це забирає багато часу, і не має сенсу». Так я прожив десь пів року.


Одного разу прийшов до друга в майстерню, і він каже: “Та не вимахуйся! Реєструйся на Тіндері”.


Я взагалі до цього ставився дуже скептично. Справжнє знайомство з людиною для мене має бути наживо. Але друг був непохитним, взяв мій телефон і зареєстрував — я з того моменту називаю його «амбасадором Тіндеру».


У додатку просидів десь тиждень, трохи посвайпав і натрапив на сторінку Марини. У нас був метч. Але я не з тих людей, що буде писати комусь в принципі. А тут ще й на Тіндері. В її профілі було посилання на Інстаграм. Підписався. Направду, вона мені дуже сподобалася. Звісно, візуально, бо як ми можемо ще оцінити людину на Тіндері?


Марина підписалася у відповідь. Отак ми стежили одне за одним два місяці — ніяких переписок не було. Вже пізніше Марина розказала, що з Тіндером у неї такі ж взаємини, а на сторінку підписалася, бо сподобалися мої роботи. Хоча… ви би бачили, яка тоді була моя сторінка — сірі квадрати і червоно-чорні малюнки! :)


Минуло два місяці. Одного вечора я гортав інста-стрічку і натрапив на сторіз Марини з Вінниці. А я ж теж звідти, тож абсолютно без підтексту про стосунки чи залицяння, написав у відповідь: «А ти з Вінниці?». Виявилося, що так.


У мене історія з переписками теж важка: коли людина подобається, так важко підібрати слова. А тут я ще й вирішив, що якщо вона відповіла без смайлика, то я їй нецікавий. Тож не відповів нічого. Марина ж почекала трохи і доповнила: «Але я жила у Львові». І я такий — ага, все-таки цікаво спілкуватися. Так все почалося! :)


Дві крапки назустріч

Спілкування було буквально всі дні — могли переписуватися до світанку. І це ми не бачилися взагалі. Думаю, Марина навіть до кінця не розуміла, який у мене вигляд. Бо у профілі було тільки кілька фотографій, де я з довгим волоссям, без бороди, худіший. Але спілкувалися постійно. Серйозна розмова теж почалася з Тіндеру. Там ми вперше побачили одне одного, тож почали обговорювати крінжові побачення. У мене їх там було декілька, в неї також – смішних історій вистачало в обох. Ми вирішили запланувати найкрінжовіше побачення у світі.


Тоді наближався концерт Степана Гіги у Вінниці — я купив туди квитки. Ми домовились і склали план, що ми робимо, як вдягаємося. Я мав прийти в костюмі, вона — в якійсь вечірній сукні. Я ще подзвонив знайомому, домовився, щоб він мені позичив «Жигулі». Це для повної картинки. А на вечерю ми мали піти на «Урожай» — це місце у Вінниці, де продають багато шаурми. Так ми вирішили запланувати смішне побачення, раз у нас вони на Тіндері завжди виходять смішні. Але концерт мав бути аж наприкінці місяця, а це був тільки початок. Бажання побачитися росло, але раніше приїхати в мене не виходило, бо я писав дисертацію.


Тож якось ми спілкувалися ввечері й вона каже: «Все, я беру квиточки і їду до тебе». О, я такий стішений був! Для мене таке рідко робили. А тут ми жодного разу не бачилися і вона їде! Того дня я дуже переживав, аж руки трусилися, в неї – теж. Ми йшли назустріч одне одному — я навіть записував, ми поширили живу локацію. І ось ми — дві крапки — рухаємося одне до одного. Коли побачилися, то одразу обнялись і поцілувалися. Бо справжні емоції і слова кохання уже були в переписці. Це було якось для мене так дико, що ти людину ще навіть не побачив, а в тебе вже настільки сильні емоції до неї.


І я розумів, що щось може скластися не так. Наприклад, є запах людини — комусь він підходить, комусь ні. Феромони можуть просто не спрацювати. Але в нас усе склалося ідеально — з моменту першого поцілунку ми більше не розлучались. Одразу вирішили, що будемо жити разом. Можливо, це для когось звучить смішно і поспішливо. Але я розумів, що це будуть або стосунки тут, або на відстані. Це вже перевірений факт, стосунки на відстані — це завжди дуже важко, нерідко вони сильно псуються. А псувати я нічого не хотів. Тож буквально зразу запропонував їй переїхати. Вона погодилась. І з того моменту живем разом вже вісім місяців. За цей час ми встигли і одружитися під час повномасштабного вторгнення, і завести песика. У нас сталося ще дуже багато класних речей.


Стало більше кохання

Раніше я постійно чув історії, що чоловік має мати жінку, яка буде його мотивувати працювати і з якою він буде рости. Що жінка — це запорука успіху чоловіка.


Не скажу, що був з цим згоден, адже моя робота — це моя заслуга. А тут я реально побачив, як жінка може допомагати, підтримувати і мотивувати. Бо з кожним днем у мене з’являється все більше роботи і все більше цікавих пропозицій. Мені хочеться працювати заради нас двох. І Марина допомагає — знімає мені контент. Сам я раніше цим займатися не міг, оскільки і так було багато роботи. І часу взагалі не вистачало. А зараз ми знайшли симбіоз. Вона займається і своєю роботою, і допомагає мені з моєю. Тобто, все склалось ідеально. Я почав розуміти, що означає, коли біля тебе жінка, яка мотивує, а не намагається притиснути твої починання. Від дружини зараз я отримую максимальну підтримку. І це чудово.


Мені здається, що ми разом робимо все зараз. Маринка йде зі мною у майстерню, подорожуємо Україною, гуляємо, дивимося кіно, як і всі люди насправді. Я допомагаю їй знімати тренування на YouTube, вона допомагає мені. Живемо разом, робимо все разом, і це прекрасно.


Творчість теж змінилася, відколи я в цих стосунках. Картини стали більш позитивні. Я транслюю то, що я проживаю. В кожній моїй роботі ви побачите якусь сцену з мого життя, або ту, що запам'яталась. Це як щоденник того, що я бачив, і що відчував. До Маринки у мене були доволі депресивні роботи — про пошук себе, свого місця, навіть кольористика така похмура. А зараз кольори стали більш яскраві, сцени позитивніші, і загалом багато робіт з'явилося про кохання.


Спочатку ми називали одне одного “рідна” і “рідний”. А оскільки пари часто створюють власні пестливі слова, то ми теж придумали — “ріднюк”. Зменшувальна форма отака вийшла. Так ми записані одне у одного в телефонах і так я називаю свою дружину.


Освідчення на тлі Говерли

Часто чув, що пропозицію треба обов’язково робити за кордоном, але я не згоден. Завжди бачив і освідчення, і подальше життя саме в Україні, виїжджати кудись не маю бажання. Тож я забронював будиночок в горах з розкішним виглядом на Говерлу.


Марина має свій YouTube-канал і часто знімає контент для себе. Цього дня вона теж вирішила познімати гарний захід сонця і нас. Поставила камеру, і я подумав, що прийшов час освідчення, хоч і планував не сьогодні. Думаю, Марина підозрювала про пропозицію, але не думала, що це буде саме тоді. Я вирішив вдягти сорочку, бо готувався, але довелося перевдягнутися — Марина здивувалася, чому я для звичайного відео хочу змінити одяг, бо сама була одягнена просто.


Тож починаємо знімати відео, стою, тулюся до неї, дістаю кільце, стаю на коліно — і … нічого не кажу. У мене була задумана промова, але в той момент взагалі не було слів. Я вже і так прийняв найважливіше рішення і я вже зробив це. Всередині не хотілося нічого казати, просто хотілося бути в моменті. Ну і був страх щось сказати не так.


Я прошепотів: «Чи будеш ти моєю дружиною?». Але вона не почула, я дуже тихенько говорив, для мене це такий інтимний момент був. Ми досі сперечаємося, чи сказав я це. Але так, я освідчився, через 4 місяці після знайомства.


"Дія" і сльози в день весілля

Ми весілля не планували особливо, хотіли зробити за рік, але це величезні витрати, а у нас в країні війна. Тож подумали, що це не дуже актуально, бо якщо вже так хочеться витратити багато грошей за день, можна задонатити. А ми просто розписалися у Вінниці — і це був 6-й місяць стосунків.


Після розпису пішли в ресторанчик з батьками та братами. І ще пофотографувалися в студії. Маринка була у гарній білій сукні з фатою, а я — в сорочці та кросівках. Все дуже просто, але без казусів не обійшлося. Ми подавали заявку через «Дію», тож Маринка подумала, що весь процес можна так само і завершити. А коли ми прийшли, виявилося, що для розпису потрібні лише оригінали документів. Маринка розплакалася, бо її паспорт був у Львові. Я ледь не плакав теж, але тримався — пішов ще раз дізнатися, чи приймуть хоч якісь копії. Виявилося, що таки можна спробувати через «Дію» та електронний підпис, хоч ця функція погано працювала на той час. Але ми ризикнули — перезавантажили додаток і все вийшло. В результаті ми навіть вклалися у задуманий графік.


Для друзів моє весілля стало трохи шоком, зважаючи на те, що я стільки разів говорив, що не одружуся. Але я вперше в житті відчув, що реально це хочу зробити. То чому ні? Та можна роками жити і втрачати можливості! Для мене весілля — серйозний крок. То для чого мені тягнути? Я зробив свій вибір.


Коли кохаєш, то і наважуватися не важко. Це було наше рішення, знаю, що багато хто зараз відкладає одруження, бо не на часі, але є й ті, що навпаки прискорюють процеси. Розумію, що сумніви з’являються не лише через війну.


До повномасштабного вторгнення я теж був у стосунках, але сумнівався, чи варто одружуватися. А коли знайшлась саме та людина — сумнівів не було з самого початку. Я впевнений, якщо поруч твоя людина, ти не будеш сумніватися щодо серйозних кроків.


В медовий місяць не їздили і скоро не плануємо. Зараз багато роботи і в мене, і неї. До того ж розпочався навчальний рік в академії, а я не можу пропустити заняття зі студентами, вони потребують пояснень. Можливо, трохи пізніше поїдемо в гори на декілька днів. Це наше місце сили!


Розповів історію: Артур Солецький

Записала і відчула: Олеся Богдан

Літературні редакторки: Вікторія Ткачук та Христина Біляковська

Фото: Yevhenii Chernetskyi та особистий архів героїв


Comments


bottom of page