— історія волонтерки Богдани та розвідника Віталія
Об'єднані серця боротьбою за справедливість
532-й день повномасштабної війни, середа
Присмак війни
У 10 років я пам’ятаю наш затишний будинок, студентів та з десяток ліжок. За вікном Помаранчева Революція, мої батьки були її учасниками, надавали активістам можливість харчуватися або поспати кілька годин.
У 19 років на власні очі побачила жахіття Майдану. Тоді вже я була студенткою, і друзі – поранені від рук беркутівців. Батьки стояли пліч-о-пліч, бо неможливо було терпіти насилля над рідною державою.
Майже у той же час, 30 листопада 2013 року, ще незнайомий для мене Віталій отримав закриту черепно-мозкову травму та перелом в лікті. Був затриманий, потім госпіталізований. За два тижні він повернувся на Майдан, де ми боролися за єдине, ще не знаючи одне одного.
Веста – це богиня молодих дівчат
Після анексії Криму почалася війна на Донбасі якраз у цей час я знайшла однодумців-дівчат, і взимку 2015-го створили разом волонтерське Волонтерське Об'єднання "ВЕСТА". Ми були схожими за духом, спілкувалися після Майдану, разом закривали збори. Якось довго обирали назву й зупинилися саме на “ВЕСТА”, бо це римська богиня домашнього затишку і опікунка молодих дівчат. Такими ми й були!
Разом з батьками охопили кілька напрямків: мама займалася Київським шпиталем, я – зборами та амуніцією, продуктами конкретно на Схід, а батько тоді співпрацював з кухарською сотнею. Війна супроводжувала мене й у навчанні, я закінчувала японсько-англійську філологію і досліджувала вплив різних війн на розвиток Японії, особливо у розрізі кінематографу. Ніби далека історія, яка оживала на моїй землі.
З 2018-го переформатували роботу ВЕСТИ, почали ще опікуватися дітьми військових та лікуванням поранених. У 2019 доєдналася до напрацювань державного рівня щодо ветеранів та маршу захисників. Я особисто опікувалася колоною поранених. Тоді ж стала радницею міністра у справах ветеранів. Там ми й познайомилися із Віталієм, на одному із засідань Громради міністерства.
Офіс через дорогу й недоспані ночі
Після звільнення з посади радниці, почала працювати в Громраді – це був початок плідної роботи разом із Віталієм. Ми були саме тими трудоголіками, які перші приходили і йшли останніми з робочих кабінетів. Так у нас зав’язався той тип близької дружби, коли вже ділишся проблемами у стосунках або робочими траблами. Зовсім не помітила, як ми почали всюди з’являтися разом.
Влітку 2021 року виявилося, що працюємо через дорогу одне до одного. Коли була вільна хвилина, я брала каву і йшла до нього з робочих питань Громради, він робив аналогічно.
Ми самі не зрозуміли, як так сталося, але з Віталієм 10 січня 2022 року заїхали в свою маленьку орендовану квартиру, яку зняли одразу біля наших офісів у центрі.
Обидвоє були у тривалих складних стосунках, у підвішеному стані. Одного грудневого вечора зустрілися на вечерю, але про роботу взагалі ні слова не сказали. Тоді стало зрозуміло, до чого це йде. За кілька днів завершили попередні стосунки і почали будувати свої. У нас почалося не як заведено, із букетів квітів, а із вирішення проблем психологічних або побутових. Наприклад, він допоміг мені з офісом – для мене, як жінки, це хороший знак.
Ми чітко розуміли як не хочемо жити, скільки вільного простору дати й що дратує в моменті. Мати стратегію у стосунках – це було про нас. Домовилися все проговорювати, тому придумали таку собі “сімейну нараду”, де піднімали незручні моменти на поверхню, не замовчували. У лютому провели разом відпочинок у Греції, який став найкращими митями нашого кохання.
Чужим не відчиняти і вижити
У кінці січня виникла тривожність щодо війни. Я розуміла, що щось назріває, але не очікувала повномасштабного вторгнення. З Віталієм ми обговорили план на будь-який випадок і десь на підсвідомому рівні я готувалася (як виявиться пізніше, до такого підготуватися неможливо). Протягом лютого 2022 року у нашій однокімнатній квартирі почали з'являтися зимова форма, кровоспинні засоби на групу, всякі різні військові штуки, яких я й назви не знала.
Як зараз пам’ятаю 23 лютого. Віталій діставав абсолютно всю свою екіпіровку, перебирав там щось, підтягував по розміру. У цей момент я підійшла, щоб поцілувати його, – у відповідь отримала репліку: “Не заважай, мені необхідна повна концентрація”. Заснули пізно, десь пів на третю і за пару годин почалися вибухи.
Моя тривожність була на межі, я бігала квартирою й не могла знайти собі місця. Віталій спокійно зібрався – у нього за плечима вже була служба. Влітку 2014 року після початку війни на Сході чоловік пішов у підрозділ, який організовувався на базі УНСО і був включений до складу Збройних сил. Тоді ж отримав позивний “Історик” через інтерес до подій та дат минулого. Воював спочатку в 54 розвідбатальйоні, а з весни 2015-го – у складі 131 розвідбатальйону.
У перший день великої війни спокійно взяв мене за руку і з один ранцем відвіз до мами. Передав з рук в руки і сказав два правила: чужим не відчиняти і вижити. Питання повернення на війну навіть не піднімалося – для мене це стало зрозумілою догмою.
Куди пішов Віталій і що робити, я не знала взагалі. Перша доба без зв’язку, далі вже писав час від часу. У телеграм-каналах сама знаходила його фото в екіпіруванні, додаткових запитань не ставила. Перший раз ми побачилися через 4 дні війни. Одразу ж я повернулася до активного волонтерства, найбільше ануміцією займалася. І тим самим заманювала чоловіка коптерами або машинами.
А РАЦСи працюють?.
Я не знаю.
Узнай.
Це що пропозиція?
Ну так.
Ось така у нас була розмова. 28 лютого Віталій приїхав за квадракоптером, і ми нарешті хоч 10 хвилин побули наодинці.
У той час РАЦСИ не працювали, як виявилося, але нашим друзям вдалося запланували наш розпис на 3 березня. Віталій не вирвався у той день з Ірпеня, тому перенесли на наступний. Зранку ми поволонтерили, залишили мою маму головною на складі та поїхали на розпис із дівчатами із
спецперепусткою. Наречений прибув із побратимами по формі із зброєю, можливо, тому нас розписали одразу біля входу, у коридорі, не пустили далі всередину.
Вибухи, очікування свідоцтва в машині. Ми тішилися в моменті, що все так просто. Ніхто не готувався, не планував такого весілля. Хоч півдня і ночі ми провели разом.
Мобілізація на Південь
Ситуація на Київщині покращилася у квітні 2022. Віталій інколи приїжджав на вихідні або ми ночували разом. Тоді спецпідрозділ вирушив на південний напрямок. Після повернення Віталій вирішив повертатися до лав ЗСУ, мобілізувався у військову частину.
Я хвилювалася, не хотіла миритися з цим. Вже звикла, що хоч війна під боком, але він – поряд. Але боротьба за справедливість взяла гору. Чоловік продовжує виконувати завдання на південному напрямку, періодично ми зустрічаємося на виїздах. Я ж повністю віддана волонтерству: то машину їм завезу, то генератори. Такий мій хитрий план бачити Віталія частіше.
Війна та ветерани завжди було нашим робочим життям, тому зараз ми спілкуємося про подорожі. Мені дуже подобається Греція, ми б хотіли знову туди поїхати, бо це була наша остання спільна мандрівка. Віталій все ж чекає, коли я погоджуся ходити з ним в гори, поки ще тримаюся на своєму. Але заради спільних зустрічей я, напевно, передумаю.
Наразі є координаторкою "Бугуртної Січі", яка опікується спортивною реабілітацією ветеранів, у "ВЕСТА" продовжуємо надавати юридичні та психологічні консультації для захисників та їх родин. Долучаюся до термінових зборів і хочу допомагати ветеранам та воїнам бути захищеними правами, дякуючи за можливість прокидатися щодня.
Розповіла історію: Богдана Левицька
Записала і відчула: Інна Сергієнко
Літературна редакторка: Христина Біляковська
Редакторка: Вікторія Ткачук
Фото: Kateryna Eykhmann та особистий архів героїв
Comments