top of page

“Я не знаю, що ти загадала на день народження, але мене обміняли!”

— історія заступника командира мінометної батареї по роботі з особовим складом Руслана та кондитерки Анастасії


Коли мрієте разом, бажання здійснюються швидше. 

Ми це перевірили. 

п’ятниця, 611-й день повномасштабної війни


Обожнюю прогулянки Приморською площею у рідному місті. Коли був вільний час і настрій, я брала горнятко кавуськи, приходила до водної стихії, просто стояла, слухала і заряджалася. Хоча б на 15 хвилин. Курортне місто кишіло енергією, сміхом дітей та легким соленим вітром із драйвовою музикою.


Біля моря я відкрила свою мрію – стати кондитером. Ще змалечку на маленькій кухні винаходила нові рецепти, але ніколи не планувала, що це переросте у професію. Спершу працювала кухарем, але мрія жила і штовхала мене до здійснення далі. Минув рік  – і я вже готувала десерти у статусі кондитера. 


“А де тут музика?”

Одного вечора після робочого дня я випадково натрапила на ефір свого друга в Інстаграмі. Жодного разу не заходила в ефіри до когось, тому не знала як себе поводити й просто привіталася. А відповів мені якийсь “Горобчик” – пам’ятаю, що одразу посміхнулася і підписалася на нього. Ми ще місяць лайкали фото одне одному, але не спілкувалися.

 

За місяць заблокували Вконтакті, усі масово перейшли на Фейсбук. Я не могла розібралися й запитала друзів на сторінці: “Де тут знайти музику?”. Уявляєте, знову відписав “Горобчик”. Тоді ми вже почали щодня листуватися, а за тиждень зустрілися. 


Звідки той “Горобчик” взявся?

Руслан родом із Донецької області. Більшість життя мешкав у Запоріжжі, навчався у гідро-енергетичному коледжі. Його пристрастю був футбол та походи. Для мене це було дуже незвичним спочатку.


Фанатські рухи, футбольні виїзди так захопили, що Руслан закінчив лише перший курс навчання, а потім змінив своє рішення: йшов 2015 рік, футбольний рух “Азов” трансформувався у потужну захисну організацію, тому його учасники пішли служити. Без вагань “Горобчик” також доєднався. 


  • Ти мені дуже сподобалась, давай щось спробуємо?

  • Давай.


Перше наше побачення у теплому вересні 2017 року було таким милим! Ми гуляли набережною, каталися на піратському кораблі й багато сміялися. Ще трохи соромилися, але вирішили спробувати бути разом. 


Горобчик полюбив мій борщ, це замінювало йому всі солодощі. Я продовжувала експериментувати, тому він був моїм дегустатором. Разом пекли еклери з білим шоколадом й бігли до моря влаштовувати пікніки – жили разом по вихідних і відпустках. А потім він повертався до служби: то в Урзуф, то в рідну область.


Ми як нерозлучники – не можемо одне без одного. Коли в нас є час, ми завжди проводимо його разом. Ходимо на рибалку навіть о четвертій ранку, просто гуляємо біля моря. Руслан дуже любить активний відпочинок, а я – більше полежати. Тому ми вирішили подорожувати разом! 


Він здійснив мою мрію у 2018 році, і я вперше поїхала за кордон. Купив автобусне турне Європою і ми були дуже захоплені краєвидами Чехії, Польщі, Німеччини. Такі чудові враження об’єднували нас! 


Я знала, на що підписалася

Руслан приїхав до мене 23 лютого 2022 року, якраз на день народження мого братика. Всім видом показав, що щось почнеться. Коли він їхав, сів в машину… а в мене аж покотились сльози. Хоч, здавалося б, це звична справа для нас – жити на відстані. 


Я не вірила його словам до того, поки не почула, як шандарахнуло недалеко від мого будинку. І все одно я тоді о п’ятій ночі думала, що то грім. Потім швидко зібралися із братиком та бабусею. До того у нас були готові лише тривожні валізки. Почала дзвонити Руслану, але відповіді не було. 


Поставила телефони на зарядку, понабирала води в бутлі, почала збирати той рюкзак, і тут мені дзвонить Руслан. Сварився, що я нікуди не поїхала. Я так збиралася, що й не згадаю що у рюкзак кидала, у цей час вже почалися сильні черги на дорогах. Ні бензину, ні готівки, домінувала паніка, тому я вирішила перечекати. І залишилася вдома аж до 1 квітня.


Дихала від СМС до СМС

У нас було світло, вода, зв'язок, хоч з перебоями працював. У мене був інтернет і це стало спасінням, тому що все місто було без мережі. Тільки так ми з Русланом могли листуватись. Хоча спілкуванням це назвати важко, бо в Маріуполі вже тоді не було зв'язку. І я от дихала від СМС до СМС або від дзвіночка, що він живий чи через знайомих мені щось передасть. Я ніби сходила з розуму, коли довго не було контакту, марніла й постійно була з телефоном, не випускала його з рук й читала новини про Маріуполь. Інколи навіть було чути відлуння. Тоді ставало ще страшніше. 


З 8 березня у місті відімкнули газ, ми топили баню, тішилися грубці на дровах, як малі діти колись у бабусі на канікулах. Готували їсти на тій же грубці, спали в одязі під трьома ковдрами – було дуже холодно. З 15 березня Руслан перейшов на Азовсталь, тоді наші СМС виглядали як просто плюсики.


Воля, яку в нас забрали

Я боялась виходити з дому. Якщо виходила, то не брала телефон з собою. Виходила пару метрів до свого найкращого друга або у магазин, коли там ще щось було, й дуже швидко поверталася. Памʼятаю, як зараз, що хліб видавали лише один на руки. Тоді пекли на дровах і це було дуже смачно!  Я могла з'їсти ту булку сама, така насолода. Між собою ми називали це охотою – шукали там якесь печиво, консерви. Відчувала себе відлюдником. Коли були гроші, я купувала на все продукти, щоб було на потім. 


Ситуація ще більше загострилася. Я зібрала сумку та шукала, з ким виїхати. Тоді вже окупанти почали ходити будинками і шукати азовців. Наступного дня я просто сіла на автобус та поїхала, пройшла всі блокпости й була готова сама цілувати нашу землю. Таке відчуття свободи було! В окупації ти не можеш спокійно вийти, попити тої ж самої кави або там просто прогулятися спокійно, робити, що хочеш, розмовляти, про що хочеш. І коли я приїхала в Запоріжжя, то відчувала цю волю, яка в нас завжди була і яку в нас забрали.


Світ став не милий

Разом з мамою Руслана ми прийняли рішення переїхати у Івано-Франківську область. Там було значно безпечніше. Я хотіла відновитися і приділити час здоровʼю. Аж раптом 15 квітня Руслан не виходить на зв’язок. Ми промоніторили всі новини – все стало ясно з відео авіабомб та прориву на Азовсталь. За два дні Руслан повідомив, що отримав поранення і його на місці прооперували. Сказати, що мене “теліпало” від хвилювання – це нічого не сказати. У нього було серйозне поранення в коліно: один уламок дістали, інший – залишився майже на рік. 


Він знову зникав, а я вичитувала новини: чи то засипало шпиталь, куди потрапило, чи про відкопування бункеру. Не знаходила сил. Відчувала, що щось трапиться. 16 травня вище керівництво віддало наказ на збереження життя і мій герой був у полоні… 


Він сказав, що все буде добре!

Нам обіцяли 3-4 місяці й обмін, але ми чекали півроку, рік… Я кожного дня згадувала послання Руслана, що все буде добре і що він швидко повернеться. Уявляла його вдома живим і здоровим, наші моменти разом. Це стало щоденною афірмацією. 


Ми разом із дружинами, сестрами і дівчатами, які чекали своїх героїв, об’єднувалися, відвідувати мітинги, говорили, їздили в гори. Ніхто так сильно не міг пережити наш біль, тому разом нам було краще. Був час, коли я просто лежала й не могла більше нічого робити – такий страшний моральний стан був непідвладний. Лише дівчата та образ Руслана мене повертали у реальність. Я боролася за себе і за нього. 


Проросте авокадо – його обміняють 

Я завжди відкладала те, що хотіла зробити. Десь була лінивою. Руслан колись наполягав, щоб я займалася спортом, то я й пішла на стретчинг тільки вже під час повномасштабної війни, навіть на шпагат сіла. Тоді почала малювати і більше творчості додалося у рутину. Якось сміялася з дівчатами, що посадила авокадо і чекаю, коли проросте, бо тоді Руслана обміняють. Все таки, то не збіг – тепер я вірю у силу цього магічного авокадо. 


Той дзвінок розбив моє серце на шматки, і я лише чула голос: “Не знаю, що ти загадала на день народження, але мене обійняли”. Рівно за місяць до обміну був мій день народження, і справді – то було єдине бажання. Тому першим же потягом я вже була в Києві у обіймах Руслана. Чекала цього моменту 351 день і дочекалася!


У нас зʼявилася Мрія

Після його повернення ми почали жити разом і здійснювати наші плани. Ще у грудні 2021 ми вирішили стати сімʼєю, навіть дату обрали 08.07, де переплітаються наші цифри. У 2022 не встигли, то за місяць намагалися встигнути вже у 2023 році. Нам допомагали рідні та відгукнулися ті, хто переїхав до столиці. Невелике камерне весілля було наповнено морським легким вітром та коханням, яке нас обʼєднало. 


Наступною здійснилася обіцянка Руслана, яку він дав ще на Азовсталі. Ми дуже хотіли собаку, а саме Джека Рассела, тому одного разу мене чекав такий сюрприз. Я спускалася до авто, раптом Руслан відчиняє багажник і каже: “Тримай, це наша Мрія!” Тепер у нас є ще одна додаткова радість. 


Наступний план – це повернення з полону всіх наших захисників та захисниць. І ми переконані, що це буде скоро! Піду ще авокадо посаджу та мітинги відвідаю.


Розповіла історію: Анастасія Єрємєєва

Записала і відчула: Інна Сергієнко

Літературна редакторка: Вікторія Ткачук

Фото: Yurko Bielakh та особистий архів героїв історії

bottom of page