— історія кохання психологині Олени та військового Стаса
Виконуйте домашки від психологів!
656-й день повномасштабної війни
То була осінь 2021-го. Я отримала завдання від психолога – написати, яким має бути мій чоловік. Ну, поїхали! “Хор-о-оший – раз! Ві-ільний – два! Танцюватиме зі мною ба-ча-ту – три! Стоп! Яка бачата? Кого змусиш таке робити?”. В голові подумала, але не записала.
А тоді весна 2022-го. Я в Німеччині. Десь прочитала, що саме в цей день треба написати, яким бачиш свого партнера. Мовляв, в цей день точно здійсниться! Записала таке:
«Я зустріла своє справжнє кохання влітку 2022 року. Ми разом дуже гармонійна пара, красиві, глибокі, турботливі та щасливі. Як довго я тебе чекала, але я так рада, що вже зустрілися, разом будуємо спільне життя!».
29 червня 2022-го. Приходить повідомлення від мого майбутнього чоловіка. Невже почалося здійснюватися? І про бачату, до слова, теж. Але про це пізніше.
Магія починається: лист і горішки
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я виїхала зі своїм 17-річним сином з Броварів під Києвом до брата в Німеччину. У мене є знайома, яка активно волонтерила — пекла горішки для ЗСУ. Вона взяла під своє крило кілька хлопців із запорізького напрямку. Попросила написати їм листа, бо сама не встигала. Каже тільки: “Так, як ти вмієш — по-нашому, по-простому”. В мене з самого дитинства було багато друзів-чоловіків, тож я так по-панібратськи і написала — типу, хлопці, повертайтеся, ви у нас, у дівчат, зараз на гарному рахунку, тож чекаємо! Написала отаке подрузі у інстаграм, вона переписала від руки і вклала в посилку. Тільки ж вона дописала, що це написала її незаміжня подруга і залишила мій нік у інстаграмі. Я протестувала, ну бо які стосунки під час війни? Я й подумати собі не могла шукати чоловіка. Та попри мої протести, наприкінці мого листа з’явилася приписка. І саме ці кілька слів звели мене з моїм майбутнім чоловіком.
Далі почалася спражнісінька магія. Цей лист потрапив до військових на запорізький напрямок. Хлопці горішки забрали, а лист віддали командиру відділення — мовляв, листи читати – це до нього. Йому 35 років, інстаграмом не користується. Вже пізніше Стас розповідав, що прийшов ввечері в бункер і відкрив лист. Поки читав, аж усмішка з’явилася. Почав питати побратимів, що це за знак — собачка — і як знайти мене.
Хлопці підказали, він створив сторінку в Інстаграмі і написав мені: «Привіт, отримав горішки, дуже дякую. Класний лист! Якщо буде бажання поспілкуватися, ось мій номер. Чекаю в телеграмі. Якщо спілкування нам не сподобається, то побажаємо одне одному гарного життя, і все».
Він якось наче зайшов з ноги — розставив всі межі. Я подумала: “Хух, не треба буде відшивати раптом що” :)
Фото в Інстаграмі було якесь не дуже вдале, тож я написала йому: «У тебе зріст хоч метр 50?» Він сказав, що 1,82 взагалі-то. А потім і фото змінив на вдаліше. Почали спілкуватися — звісно, не постійно, він був на чергуваннях, бувало, і вночі відписував. Близько місяця – лише переписки. Я його не бачила і не чула голосу. А тоді вирішила спитати про сім’ю, бо йому 35 років.
Думала, спитаю і продовжимо спілкування. А він видає: «Я дружину з двома дітьми відправив закордон». Я вже подумала: “Ну все, припиняємо спілкування”. Але він не вгавав: «Мені б з тобою чаю попити», «Мені б тобі в очі подивитися». Я ж сказала, що в такі ігри не граю і що його дружині таке спілкування не дуже сподобається. Та він запевнив, що вони розійшлися, хоч поки не розлучилися.
Подорожником не буду!
Я одразу сказала, що подорожником не буду, заліковувати чужі рани — це не про мене. Я сама розлучена і вже років сім не мала стосунків. Ще й між нами 2 тисячі кілометрів — це ж нереально. Він запропонував хоча б зустрітися і зрозуміти, чи щось вийде
Я мала їхати до Києва, тож пообіцяла заїхати до Запоріжжя, хоч це й не по дорозі. Вже в потязі їхала і ледь стопкран не натисла, так переживала. Думала: «Боже, тобі 37 років, ну куди ти вляпуєшся вічно? Ще й війна — він там, ти тут.»
Але їхала. Він зустрів мене на вокзалі з величезним букетом троянд — це перші квіти у моєму житті в такій кількості! Стас взяв мене за руку і я відчула, як труситься все його тіло. У мене теж калатало серце. Він тільки сказав: «Ти є, ти існуєш». Такою була наша перша зустріч.
У нас є наші фразочки — я часто говорила: “А якщо ми не унюхаємося?” Бо запах для мене дуже важливий, і я дуже тактильна. Фраза, яка мене переконала таки спробувати і зустрітися була від Стаса. Він сказав: «Якщо нічого не вийде, ми не унюхалися і зрозуміли це, то я поп’ю з тобою чаю і посаджу на потяг назад. Але ми будемо знати, що спробували». Бо уявляєте, як потім можна жаліти? Що не поїхала і не дізналася, це моя людина чи ні. Але все склалося ідеально, і запах його мені підійшов, і коли він мене торкається — тілом наче струм пробігає.
Раніше в мене була недовіра до чоловіків і страх бути обманутою. Та я довірилася Стасу. Звісно, не одразу, але його вчинки мене переконали. Після першої зустрічі, я сказала йому, що вдруге приїду, тільки коли він офіційно розлучиться. Насправді, це йому сподобалося, він потім сказав мені, що це показало йому, що я знаю собі ціну і знаю, чого хочу.
У першу зустріч я відмовилася йти на квартиру, де вони жили з колишньою дружиною, тож він зняв нам житло. Для мене це принципово було, а він всі мої забаганки виконував. І цим теж мене підкупив. Він ніколи не підводив мене. А ще — ніколи не говорив погано про колишню. Він казав, що вона ж мати його дітей, він не може до неї з неповагою ставитися. Це значить, що в нього велике серце.
Взагалі мій Стас — енергетик. Але пішов у військо, бо не міг не піти. Часто каже, що якби треба було ще раз зробити цей вибір, він би його зробив. Ми намагаємося будувати спільні плани, як би дивно це не звучало. Ми тепер мріємо разом, бо який без цього сенс? Він одразу ж сказав мені, що визначився, бо — «ти моя». І досі він так пише мені у всіх повідомленнях — ти моя.
Було таке, що його мали перевести ближче до нуля. Я дуже переживала і молилася за нього. А він підвернув ногу — стрибнув невдало в окоп, коли летіла ракета. Тож знову був на лікарняному. І я знову приїхала. Тоді Стас уже розлучився. Він познайомив мене із сестрою. А тоді і з дітьми — через відеозв’язок.
Пропозиція на "Хом’яку"
Третя зустріч припала на його відпустку — ми разом поїхали спочатку у Львів, потім – в Буковель. У Львові він виконав моє бажання — ми жили у квартирі з ванною просто в кімнаті. Він сміявся і казав: «Продиктуй мені свої бажання, я буду твоїм чарівником».
А тоді в Карпатах піднялися на гору Хом’як. Почався дощ, я йшла попереду, а він позаду, я щось йому розповідала, підсковзнулася, повернулася до нього, а він сказав: «Ти будеш моєю дружиною?». Не було обручки, ресторанів. Просто був такий момент. Звісно, я сказала “так”.
Вчетверте я приїхала на своє весілля у серпні. Здається, що це так швидко, адже тільки у червні 2022 року ми почали спілкуватися, а за рік і трішки більше одружилися. Але я так радію, що пішла за своїм відчуттям, не за тим, що мені казали. Мене постійно намагалися видати заміж за німця, наче я повинна ходити і шукати його з ліхтариком. А я зробила так, як мені хочеться.
Подружки дзижчали на вуха: «А раптом не вийде?», «Ну це ж війна! Куди ти лізеш?», «А може, його дружина вернеться?». Я ж не хотіла нічого пояснювати — я вже знала, який він. Знала, які його вчинки. Мій син мене підтримав, мої батьки – теж.
Я хотіла весілля 8 серпня — щоб 08.08. Але йому не дали тоді відпустку, дали з 10. Я трішки засмутилася, але поїхала. В інтернеті замовила собі три сукні, купила одяг Стасові — лляний костюм зі штанів та сорочки. Жодна з суконь мені не підійшла. 10 серпня ми купили обручки у Запоріжжі і поїхали в Бровари одружуватися. Місць у РАЦСі не було, ми пішли гуляти в парк і випадково зайшли у ще одну організацію, не пам’ятаю, як вона називається, але там можна швидко розписатися. Там місця були і ми призначили весілля на завтрашній день. Я подзвонила подружці і домовилася про макіяж — у неї якраз був єдиний вихідний на тижні. Домовилася про зачіску, знайшла фотографку — вона щойно вернулася Польщі і погодилася прийти. Купила сукню.
Навпроти місця, де ми одружилися, був ресторан грузинської кухні. Ми одразу зайшли, спробували їжу і замовили столик. Запросила батьків, подружку, сестру — в неї теж був єдиний вихідний на тижні. Все так легко складалося. Ми у сімейному колі провели цей день. Не було втоми — все було легко, вчасно і як треба.
Тривога, відстань і… бачата
За півтора року стосунків ми бачилися, мабуть, 60 днів, але й не були разом цілодобово.
Ми часто говоримо про стосунки на відстані, багато сімей через це проходять. Але я думаю, що дуже важливо тримати контакт. Стас не може бути постійно зі мною, але хоча б кілька слів — «я тебе люблю» чи «ти моя», це такі маленькі нагадування. Він нагадує мені, а я йому — що я поруч, що підтримую його. Відстань часом розриває стосунки, але деякі навпаки скріплюються. Це наш варіант — ми ще більше розуміємо, як любимо одне одного.
Звісно, я теж впадаю у тривогу — що ми бачилися так мало, що клята війна несправедлива, що ми маємо бути разом. Складно зустріти кохану людину, а під час війни ще складніше. Я часто в сльозах пишу йому, він заспокоює. Ми багато розмовляємо зі Стасом, коли є нагода. Обговорюємо, розповідаємо про страхи і переживання. Коханий подарував мені браслетик з маленькою трояндочкою — він нагадує мені про нього. А ведмедика, з яким засинаю, купив мій син на прохання Стаса. Все це допомагає пережити розлуку. А ще я займаюся з психологом.
Мені здається, якщо почуття справжні — вони все витримають. А якщо є недовіра чи якісь претензії, то стосунки можуть не втриматися.
А ще — важливо про все домовитися на березі. Про те, що робити, якщо почуття згаснуть. Ми домовилися, що одразу скажемо, щоб не мучити одне одного і не брехати. Навіщо продовжувати щось, що уже тріснуло, що вже не справжнє? Та це не означає, що ми сумніваємося. У нас стовідсоткова довіра одне до одного.
Разом наше життя стало іншим — я познайомила Стаса з медитаціями і стоянням на цвяхах. Це зовсім новий світ для нього і такі чудеса. А я завжди казала: «Ти моє чудо, уяви, скільки людей було задіяно, щоб ми з тобою зустрілися». Здається, що шансів не було. Так, я злюсь на війну, але якби не вона, ми би не зустрілися. Тож все змішалося — і ненависть, і вдячність.
Ми переписуємося українською, він потроху переходить. Почав писати вірші, коли ми познайомилися, уявляєте? Каже, що писав ще у 18 років, але потай від інших, бо він же пацан, він спортсмен. А зараз знову почав — в нього купа нотаток, надсилав мені свої вірші. Я теж виписувала свої почуття і переживання. Я кажу на нього “мій намріяний і намолений”. Я ж таких слів у житті не вживаю, а вони звідкись беруться. А він часто каже: «Ми останні одне у одного».
А про танці — не повірите. Якось Стас мені сказав, що мріє станцювати парну бачату зі мною. Це ж з мого завдання у психолога. І все це справдилося! Тож, вірю, що у якийсь із наступних моїх приїздів в Україну, ми обов’язково станцюємо танець кохання — намріяний разом.
Розповіли історію: Олена Братченко і Станіслав Крюков
Записала і відчула: Олеся Богдан
Літературна редакторка: Христина Біляковська
Редакторка: Вікторія Ткачук
Фото: Альона Лозовська і особистий архів героїв
Comments