Чи думаєш ти про любов?

відповіла психологиня Юлія

 Іноді людині достатньо поставити одне запитання

П’ятниця, 696-й день повномасштабної війни

Я ж знаю, що він там був! Шукаю знайоме ім’я серед новин про Десну. Приліт у частину.  Його частину. ЙОГО ЧАСТИИИИНУ????  

— Алло, лікарня? Чи не привозили до вас Віталія?

— Якого ще Віталія?

Мого Віталія! Яке безглузде запитання! 

Того, який приносив мені найсвіжіші польові квіти! І того, який безкінечно дарував найсмачніші у світі солодощі! Того, на якого задивлялися всі мої одногрупниці!

Того, кого я маю за щастя називати своїм чоловіком.

Хіба є хтось схожий на нього? 

Мені подзвонили о сьомій ранку. Такі дзвінки не віщують нічого доброго. Я була в лікарні через два дні. Чи був у мене план?  Так. Врятувати свого чоловіка. 

Знаєте, що мені сказали в лікарні? «Ми привезли його помирати!».

Деяким людям просто заборонено відкривати рот.

Добилася, щоб мене до нього пустили. Лікарі, як перетреновані папуги: «Шансів дуже мало!», «Шансів дуже мало!». Деяким людям просто… 

Пам’ятаю, як він, повністю забинтований, розплющив на декілька секунд око… чи встиг він побачити, як я на нього дивилася? 

Чи думаєш ти в цей момент про любов? Чи згадуєш нашу історію? 

Може бачиш її через бинти, багряні опіки й ширшаві кірки на обличчі? Чи може впізнаєш нас у кожному зойку і його спробі усміхнутися попри пекельний біль? А може тримаєшся за ту любов, коли усвідомлюєш, що маєш бути йому опорою? Чи тоді,  коли дізнаєшся, що він втратив руку і ногу?

Тоді був той лютий, я чекала сина. Його знайомство з татом перервала війна. У хлопців було два дні на перші «Привіт, я твій тато!». Віталіка викликали на службу – старшому офіцеру батареї час готувати нову бригаду в Десні. 

У нас двоє синів… 

А потім відразу 17 травня. Так, так буває. Cьома ранку, якась жінка по той бік слухавки каже тобі, що везе ТВОГО чоловіка в лікарню, що прилетіло в Десну, що опіки  3-го та 4-го ступеня…  

Боже, що? 

Ми придумали власну мову, доки він не міг говорити. Я швидко опанувала кожен нахил і погляд. Віталік ще так смішно пожартував, коли я розказала йому, що Данилко (наш молодший)  почав ходити. 

Чи думаєш ти про любов, коли вам треба терміново виїжджати до Львова? Бо ситуація, кажуть, критична… Окей, а якою вона була до того? 

Чи може ти думаєш про любов, коли зі Львова вам треба закордон, бо ситуація, кажуть, КРИТИЧНА… 

Боже, чому вони постійно щось кажуть? 

Я вже забула, як він виглядає, без тих білих бинтів… Я забула, який він, коли його нічого не болить. Якось я згадала, як тримала його за руку на одному із перших побачень, а потім підняла очі вгору – а там знову ті крапельниці, крісло колісне зліва, і ті бинти…

Як ми тут опинилися? 

О, у тебе вийшло! У ТЕБЕ ВИЙШЛО!  Ти знову можеш піднятися, сісти у крісло…  А влітку ти вже водив авто! ТИ ПОЧАВ ВОДИТИ АВТО! 

Чи думала я тоді про любов? 

Ми почали власну сімейну справу,  підтримуємо побратимів – плетемо браслети. Це називається ПАРАКОРД. До речі, від слова «пара».  До речі,  у нас скоро народиться третій син.

Гарне питання, до речі: «Чи думаю я про любов?».