Якщо ми справді обираємо свою долю, то як, знаючи, чим усе закінчиться, ми обрали це?

Розповіла Оля, військова

Справжня любов – найкраще, що може статися в житті. Вона змушує тебе злетіти і довіритися, бо ти знаєш, що при падінні тебе точно впіймають. Це те, заради чого хочеться стерти пам’ять і прожити все ще раз.

 

1082-й день повномасштабної війни, неділя

Я завжди вірила, що життя — це пазл, який кожна людина складає власноруч. Плани, мрії, кар’єра, дім, подорожі — все має своє місце, усе веде до майбутнього, яке кожен собі уявляє. Я знала, чого хочу, і знала, як цього досягти.

А потім прийшов лютий.

А потім світ розбився, як тонке скло.

Доросле життя у столиці – повернення до батьківської хати. Мрії і довгострокові плани – бажання і сподівання побачити завтра. Робота у звичному режимі – волонтерство і постійні запити військових.

Та людина до всього вміє пристосовуватися, навіть до війни… З часом кількість допомоги, яка надходила нам зменшилася, робота розвантажилася, звичний режим повертався та пристосовувався до нових реалій. В інтернеті все частіше і частіше трапляються історії дівчат, які доєднуються до війська.

      Мені здається, що я знаю, чим можу бути корисною.

Я готова до наслідків.

Коли я потрапила в бригаду, наша служба була невеликою — лише вісім людей і дві вільні посади. Одну з них зайняла я, а інша залишалася відкритою. Це ж 2022-й рік, усе ще формувалося. Техніки не було, навчання ми ще не проходили — усе створювалося з нуля. Ми облаштовували кабінет, готувалися до роботи, кожен відповідав за свою ділянку. Роботи було багато, і вона в усіх була різна, тому бачитися вдавалося нечасто.

Одного дня ми з Ксюшою сиділи поруч, тихо перепочивали, дозволивши собі розкіш — не поспішати й просто бути. І тут у приміщення заходять Андрій з побратимом. Розмовляють між собою, на своїй хвилі, здаються своїми, але водночас незнайомими. Знайомимося, перекидаємося кількома словами, і кожен знову поринає у свої справи.

Але вони якісь… дивні.

У них на обличчях — посмішки. Щирі, теплі, не вимучені. Наче вони бачать світ інакше.

         Але які можуть бути радощі на війні? Це ж війна…

Війна зіштовхує людей випадково, різко, без попередження. Ми не обираємо, з ким опинимося в одному підрозділі, кому доведеться довіряти в темряві, з ким ділити ковток води. Так було й у нас.

Ми працювали пліч-о-пліч, вирішували справи, їздили на навчання бачили одне одного втомленими, злими, і, попри все, усміхненими. Поступово знайомство перетворилося на буденність — короткі фрази, сміх між справами, мовчазне розуміння без зайвих слів, переписки.

Спочатку це була просто довіра побратимів, відчуття, що ти не один, що є плечі, на які можна спертися. А потім ця довіра стала чимось більшим.

Відчуття, ніби я знаю Андрія все своє життя.

Я не знаю, коли це сталося.

На війні немає часу на довгі зізнання, немає простору для зайвих слів. Є тільки погляди, доторки випадкові, що стають невипадковими, й безмежне розуміння: що б не сталося завтра, сьогодні ти не сам.

— Олю, то може ми спробуємо?

Забудь, я не за цим сюди прийшла.

Ми переїхали в інше місто — нове місце, новий побут, але ті ж самі люди, та ж сама війна. Того вечора ми зібралися разом, щоб просто трохи видихнути, поїсти, посидіти, відчути щось, схоже на звичайне життя. Запрошували всіх, але приїхали тільки Андрій з Льошею.

Посиділи недовго — до половини одинадцятої. Втома брала своє, тож хлопці вирішили залишитися ночувати. Ми розстелили їм на підлозі, Льоша заснув майже одразу, Ксюша теж. А ми з Андрієм залишилися на кухні — мовчки допивали холодний чай, кожен загублений у своїх думках.

— Ти ж знаєш, що між нами щось змінилося?

Я видихнула. Знову ця розмова.

— Андрію… Я прийшла сюди служити. Це війна. Це… не час для цього.

— Не час для чого? Для того, що вже є? Ти ж відчуваєш це так само, як і я.

Я похитала головою.

— Ми побратими, ми просто…

— Просто? — він втомлено усміхнувся. — Просто друзі? Просто випадкові люди в одній бригаді?

— Андрі…

Але він більше не слухав.

Просто нахилився й поцілував мене.

— Давай сьогодні домовимося і почергуємо разом?

— Хотілося б, але цього разу домовляєшся ти. Я минулого просив, щоб нас поставили.

— А що ми скажемо?

— Не знаю, можливо, що так правильно по посадам зробити?

— Що водії не можуть чергувати разом, а тому найкраще буде, коли ми з тобою одночасно?

— Як думаєш, вийде? Будемо разом і в цей раз?

Найбільше за все я боюся втрачати, і не хочу, щоб втратили мене.

Андрій завжди приносив квіти. Просто так. Без жодного приводу, без календарних дат, без натяків і підказок. Він міг піти до магазину по хліб і молоко, а повернутися з оберемком ароматних квіточок.

Вони жили на підвіконні, у вазах, у банках, навіть у високих склянках, коли не вистачало ваз. І щоразу, коли він заходив у двері з тією своєю легкою усмішкою й простягав мені черговий подарунок, я відчувала, як у грудях розпускається щось тепле, світле, таке ж живе, як ці пелюстки.

А може та війна нам сниться?

 Може насправді її немає і ми живемо своє життя?

— Олю, збирайся, через пів години буду біля дому! — голос Андрія у слухавці звучав загадково, але впевнено.

— Куди їдемо? — запитала я, намагаючись вловити хоч натяк у його голосі.

— Побачиш!

Я швидко зібралася, хоч і не знала, що брати, ми сіли в машину і місто поступово лишилося позаду.

Я помічала знайомі краєвиди, але все одно не могла здогадатися, куди ми прямуємо.

— Андрію, та куди ж ми їдемо? — нарешті не витримала я.

Він усміхнувся, не відриваючи погляду від дороги.

— Я везу тебе туди, де ти була щаслива.

Звідки ти знаєш, де я щаслива? Я щаслива біля тебе.

30 липня 2023 року

     Коли стався приліт, я була в сусідньому селі. Про вибух дізналася дорогою назад. Коли ми повернулися, частини підвалу вже не існувало. Просто стерта.

Розчавлена.

Пил висів у повітрі, бетон кришився під ногами.

— Андрію?

Тиша.

Я підходила ближче до завалів, відчуваючи, як серце гупає десь у горлі.

— Андрію!

Мій голос розбивався об уламки.

Він був там.

Я кликала знову й знову.

Але у відповідь лише тиша.

Я розбилася разом із стінами.

01 серпня 2023 року

Я гойдаюся на гойдалці. За спиною розбирають завали. Каміння сиплеться, люди змінюються, але завалів не меншає.

Лише б ти був живий.

— Господи, забери мене, обміняй нас, тільки врятуй його…

Але у відповідь лише тиша. Гойдалка хитається. Завали не зникають.

02 серпня 2023 року

На третій день до мене на гойдалку підсідає жінка. Люди змінюються, бригада за бригадою розбирає завали, а я — ні. Я тут весь час.

Вона не питає дозволу сісти поруч, просто мовчки займає місце. Довго не говорить, лише дивиться на мене краєм ока. Потім, майже несміливо, починає розмову.

— Чекаєш когось?

— Чекаю, поки знайдуть мого нареченого, сподіваюся, що він живий.

Вона киває, бере мене за руку. Її пальці теплі, трохи шорсткі.

— Він живий,  його дістануть. У вас усе буде добре.

Я дивлюся перед собою, на підбиту землю, гойдалка під нами ледь помітно погойдується.

— Мені здається, що я вагітна… — раптом кажу я, ніби зізнаюся в чомусь таємному. — Але я не встигла йому про це сказати.

Вона здригається, стискає мою руку сильніше. А потім заплющує очі й починає плакати.

Вона ж відразу розуміла, що ти загинув.

А так казала лише для того, щоб заспокоїти мене.

03 серпня 2023 року

Я мала померти з тобою. Там, у тому клятому підвалі, у тому вибухові, що розірвав мене зсередини, хоча тіло залишилося цілим. Я мала… мала… Я мала так багато зробити з тобою. Але я жива.

Я кричала твоє ім’я, рвала повітря руками, намагалася витягнути тебе з-під уламків. Але смерть була швидшою. Я бачила, як вона торкнулася тебе, забрала твоє тепло, твій подих, твоє життя. Ти залишив мене там, серед пекла.

А сьогодні я дізналася, що ношу в собі частинку тебе. Нашу дитину.

Я маю радіти, правда? Але я не можу. Бо ти не покладеш руку на мій живіт, не притиснеш мене до грудей, не зможеш повторювати, як сильно любиш. Я ніколи не побачу тебе з нашою дитиною.

Як жити з цим, коханий? Як прокидатися щоранку без тебе, знаючи, що маю жити ще й заради неї?

Ти казав, що я – твоя фортеця. Але без тебе я – руїна.

Від сьогодні твоя фортеця – наша дитина. Вона моє спасіння.

Якби її не було, моя могила була б поруч із твоєю.

Я просила забрати мене…

Але Бог не почув.

Всю вагітність я приходила до тебе, Андрію. Опускалася на коліна перед могилою, притискала руки до землі, під якою ти лежав, і благала: «Забери мене з собою… Я не можу без тебе…»

Я не хотіла жити. Не хотіла відчувати, як росте наша дитина, не хотіла народжувати її у світі, де тебе вже немає. Але щоранку я знову відкривала очі.

Я б дуже хотіла зустрітися з тобою в іншому житті.

Чи буде в мене така можливість? Не знаю.

 Але я хочу там прожити з тобою.

Скоро нашій Соломії рік. В неї будуть твої очі, я знаю. Вона така ж швидка, як і ти, така ж усміхнена. І така ж неймовірна. В ній я бачу свій втрачений світ, в ній я бачу тебе. Ця маленька дівчинка ще навіть не уявляє, яка вона сильна, але я обов’язково розповім їй про те, що її оберігають з двох світів і, що поки я роблю все можливе, щоб вона була щаслива тут, ти захищаєш своїх дівчат з неба. Коли прийде час, ми з тобою знову будемо разом, а поки я зроблю все, щоб вона була найщасливішою дівчинкою в світі.

Сьогодні 560 днів як тебе немає. 560 днів я пишу тобі смс і не  отримую жодної відповіді. Пам’ять починає стирати спогади, а я так не хочу забути навіть секунду нашого з тобою життя… Ці спогади змушують мене щодня відкривати очі, боротися за нас,  за Соломію.

Сьогодні я починаю вести щоденник. Це буде моя сповідь, у ньому буде моя душа, і життя, що так і лишилося з тобою, Чертов.

Я все своє свідоме життя чекала зустрічі з тобою.

Замість дисклеймера:

Справжня любов – найгірше, що може статися в житті. Вона змушує існувати, а не жити «після», вона розчавлює, рве зсередини на шматки.

Та попри все, ти не хотітимеш забути жодної секунди , адже «Часу разом у нас було дуже мало, але це варте значно більшого, ніж всі роки «до».