Історія Анастасії та Романа, поліцейських із Гостомеля
Вони стали першими поліцейськими, які одружилися після 24-го лютого
137 день війни, неділя
Мене звуть Анастасія. Я працюю в патрульній поліції міста Києва. Звання моє лейтенант поліції. Я вже офіцер нарешті. Буквально за декілька місяців до війни отримала лейтенанта.
Працювати в поліції для нашої сім’ї – це вже традиція. У мене батько працював у ДАІ. Капітан міліції на той момент. Він пройшов весь кар’єрний шлях. Якось ми розмовляли (ще навіть поліції не було, була міліція). Він питав: “Ти не хочеш в ДАІ?” Я кажу: “А чого ні?”.
Коли вже почалася розмова про вступ в інститут, мама сказала: “Ні, у мене в родині мента більше не буде”. Я кажу: “Добре. Без питань. Вибирай. Куди вибереш, туди і вступлю”.
Так я і стала вихователькою дитячого садочка. Закінчила бакалаврат. Потім на магістратуру вступила вже в Академію патрульної поліції. Робила це тихенько, щоб мама не знала.
“Ой, бо! Скажи мені, що ти через рік звільнишся, або переведешся. Будь ласка. Воно тобі не треба!”.
Да-да-да-да-да. Вже три роки працюю.
На службі зустріла Рому. Мій чоловік командир взводу. Вже чоловік. Ми працюємо в одному батальйоні, але в різних ротах. Я на Подільському районі, він – на Шевченківському.
“Заступатимеш з рудою”
У нас буває таке іноді: коли не вистачає людей на патрулювання – нам дають людей з інших рот. Так сталося і в мене – не було напарника, бо в минулому році була пандемія, багато хто хворів. Мені кажуть, що зі мною завтра буде сидіти Ромащенко Роман.
– Хто це?
– Та, там є такий з Шевченківського району.
– І що, він нормальний хоть?
– Та наче нормальний.
– Ну нормальний, то нормальний, давай.
Це була наша нічна зміна. Нас посадили разом в авто. Ми їздили мовчки.
Я його питала: “Ну ти хоч щось розкажи про себе! Ми з тобою працюємо, мені тебе захищати у випадку чого, або тобі мене, а я навіть не знаю, як тебе звати толком. Може, якось поспілкуємось, а?”
Ми поїхали попили кави. Він розслабився.
Далі він вже почав: “Скільки тобі років?”
Кажу: “24. А тобі?”
“Хм. Мала”, – відповів.
Отак ми і спілкувалися у першу ніч.
А під ранок до нас надійшов жорсткий виклик. Побили чоловіка і його забрала швидка. Ми потрапили в невеликий заміс, бо там було дуже багато чоловіків у стані алкогольного сп’яніння. Зрозуміло, що ми самі в цей натовп не поїхали, а зібрали колектив нашого Подільського району і почали масове затримання.
Це був такий вибух адреналіну! Але я щоразу шукала очима свого напарника. І якщо не знаходила, починала кіпішувати, бо ми відповідаємо одне за одного. Зрештою, все закінчилося добре і ми доправили до відділку чотирьох чоловіків.
Його версія
Я до останнього не знав, з ким заступаю на зміну. І тут мені один колега з роти каже: “Заступатимеш з рудою. Ну ти дивись там обережно, бо вона відбита на всю голову”. А мені було все одно – лише б ніч проїздити, та й все.
Почали їздити і я думаю: “Тааак, що за фрукт? Ануу”. І якось воно так розкочегарилось. Напевно, почалося з музики. Я прихильник важкої музики. Рок. І якщо я за кермом в службовій, в мене завжди на радіо рок. І пішло воно якось. Пісня за піснею.
“Роман Ромащенко. Поїдеш на Поділ?”
Ми від’їздили зміну. І все. Попрощалися вже. Він потім написав мені за погоду – і ми почали переписуватися. Спілкувались-спілкувались-спілкувались.
Перед відпусткою Роми мені знову потрібен був напарник. У мене зламалася машина – її віддали на СТО, а мене підсадили третьою до іншого екіпажу. Наступної зміни наші командири зустрілися і питають: “Роман Ромащенко. Поїдеш на Поділ?”. Він сказав, що поїде лише за умови, що я буду з ним в екіпажі. Командири погодились, мовляв: “Побачимо, чим це закінчиться”.
Тоді ми й почали спілкуватися. Я провела його у відпустку на 2 тижні, а коли він повернувся, ми поїхали знайомитися з його батьками. Після повернення додому я сказала: “Переїжджай до мене”.
А що? Він жив в гуртожитку, я жила в Гостомелі. Кожен день він їздив забирати мене з роботи і на роботу. А сенс?
31 грудня Рома зробив мені пропозицію.
“Давай одружимося. Зараз!”
23 лютого ми з Ромою виїхали на навчальну тривогу і там уже й залишилися. Пішла інформація, що можливий напад на територію нашого управління. Рома в той час патрулював на Хрещатику майже, а я була в бункері на території управління з дітьми працівників поліції і Національної академії з внутрішніх справ.
У мене почалася істерика. Я одна в бункері, у мене всього 28 патронів – і діти, купа дітей.
Подзвонила Ромі. Кажу: “Буде наступ на управління, я бачу, що всі готуються. Виставляються у вікна з автоматами!”
Він каже: “Я нічого не можу зробити. Стою в центрі Києва. Нас не знімають”.
У цей момент я розумію, що переймаюсь більше не за себе і дітей, а за нього. Бо в мене хоч поруч хлопці з автоматами, а їх там троє. Що прилетить? Куди прилетить? Ніхто нічого не знає.
Його знімають з лінії. Він повертається до управління, забігає в бункер і каже: “Давай одружимося”.
– Так у нас весілля 12 серпня.
– Нє, давай зараз.
– Ну зараз, то зараз.
“Ти знаєш, що я вже одружена?”
Уже зараз я розумію, що ми були першими серед поліцейських, які одружилися під час війни.
Почали шукати, як це зробити. Наше управління спілкувалося з міністерством, щоб вони дозволили нам розписатися. 26 лютого ми почали шукати військового капелана для того, щоб повінчав, але він захворів.
Зрештою, нас розписав начальник Департаменту Жуков (із позивним Маршал). Мій чоловік дуже хотів, щоб це був саме він.
Заходимо в інстаграм, а там Маршал запостив наказ про засвідчення шлюбу. На фото багато-багато-багато наказів – і я бачу своє прізвище. Дуууже маленьке.
Дзвоню в управління:
– Наталя, де мій наказ? Ти знаєш, що я вже одружена?
– Да не може бути!
– Шукайте наказ.
– …Так, дійсно, ви одружені. З 6 березня.
До речі, тепер у мене завжди буде одна асоціація з одруженням – спальний мішок. Коли мені сказали, що наказ готовий, я якраз його отримала вперше від знайомих. До цього ми спали без нього, замерзали.
Ми дуже довго чекали поки наказ перешлють до РАЦСу, щоб піти і розписатися по-людськи. РАЦСи тоді були всі зачинені, в Департаменті людей не вистачало. Що робити? Служити і чекати.
12 квітня таки пішли до РАЦСу. Приїхали в бронежилетах, бо були в той день на службі. Нас навіть в РАЦС не пустили. Вийшла жінка, передала свідоцтво і сказала: “Гарного сімейного життя”.
Розвернулася і пішла назад. Ось і все наше весілля.
“Щоразу, коли ми виїжджаємо на зміну, ніхто не знає, чим вона закінчиться”
Він:
З нею я справжній – з усіма своїми плюсами і мінусами. З нею є відчуття відповідальності – за неї і за себе (треба берегтися, бо вдома на тебе чекають).
Коли на початку повномасштабної війни ще не було зрозуміло, чи вдасться відбити Київ, я не переживав, що треба буде прийняти бій. Я думав про те, щоб, не дай Боже, не стати інвалідом або вмерти, бо ж тоді Настя залишиться сама.
Щоразу, коли ми виїжджаємо на зміну, ніхто не знає, чим вона закінчиться. Тому треба жити та любити тут і зараз.
Вона:
Зараз ми живемо на орендованій квартирі. Наше житло в Гостомелі постраждало. Після нашого від’їзду на навчальну тривогу вдома залишалися кішка і щурик. Вони вижили в окупації завдяки сусідам, які їх підгодовували.
Багато речей окупанти розікрали. Дуже багато. Чоловічих речей вони майже не брали, а от жіночі гребли без розбору. При чому не теплі шкарпетки, одяг, штани, а брали жіночі труси, спідню білизну, панчохи, засоби інтимної гігієни для жінок. Брудну білизну з корзин.
Розбили 2 ноутбуки у нас. Кинули на них гантелю. Рома займається спортом, і у нас вдома вони є. Кинули на обидва ноутбуки. Розбили великий телевізор. Було всього декілька квартир, де розбили телевізор. Бо їх або залишали цілим, або виносили. Ми думаємо, тому, що побачили у квартирі поліцейську форму.