top of page

“За цих людей я готовий померти!”, – так звучала наша остання розмова

історія Єлени, госпітальєрки


Здається, я ніколи не чула,

щоб людина так гірко плакала…

авторка

субота, 187 день війни


…Пишу йому вранці: «Доброго ранку, котику!», він відповідає: «Доброго ранку!». Він – на війні, але ще не знає, що почалось повномасштабне пекло. 24 лютого Михайло був у Авдіївці, а я за більш ніж 1000 км від нього.


Мене звати Єлена, мені 23 роки. До 24 лютого була студенткою, депутаткою Чернівецької районної ради, працювала у сфері охорони праці. Зараз – госпітальєрка.

Моя людина

У 2020 році я була у поході зі своїм другом, який як виявилося пізніше, товаришував з Мішою. На одній із спільних фото у сторіс Михайло побачив мене і підписався. Я одразу помітила, що це нова людина, бо, коли ти живеш у невеликому місті, вже всі обличчя знаєш, а це хтось зо-о-овсім новий. «Окей, цікаво!», – подумала собі і вирішила влаштувати щось таке, аби він мені написав. Дівчата мене зрозуміють. Михайло відповів на сторі про лікарню, де я на той момент працювала, – і закрутилося.


Це для мене було таке нове відчуття! Уяви, ще жодного разу не бачилися, але ти на 100% відчуваєш, що це твоя людина. Як?

У нашому випадку – це про єдину точку зору, якийсь магічний cпільний погляд на життя на підсвідомому рівні. Навіть, коли наші думки розходилися, ми швидко знаходили «золоту середину». Я досі ні з ким не можу дійти до такого рівня взаєморозуміння. Відчували себе так, наче колись втратили одне одного й знайшлися знову.

Тисячі кілометрів, сотні годин

У березні того ж року Міша просто поставив мене перед фактом: «Їду в Чернівці!». Я така: «Вау! Окей». Тоді ми побачилися вперше, але не відчувала його як нову людину, бо на той момент знала про нього все. Ми гуляли Чернівцями, обговорювали його бажання жити у Луцьку (він звідти). На той час Міша служив у Маріуполі.


Я відчувала такий спектр неймовірних емоцій! Під час перших днів його перебування у місті була налаштована навіть трохи скептично. Все настільки добре, що мимоволі шукаєш, що не так… Я не хотіла його відпускати. Тож, коли у Міші почалося навчання в Київській області, я три місяці КОЖНОГО четверга сідала на потяг «Чернівці – Київ», щоб провести з ним хоч два дні. А це 1200 кілометрів, 12 годин!


Згодом його забрали на «нуль». Тоді мій маршрут змінився на Чернівці-Львів-Маріуполь, а на 12 годин на 28.


Новий 2022-й рік ми також зустрічали вдвох у Маріуполі. Тієї ночі кажу йому: «Ну що, наступний новий рік у твоїх батьків?». На що він сказав: «Не говори так, бо мене тоді обов’язково вб’ють».

Це була наша остання зустріч.


За цих людей

…26 лютого 2022-го його перекинули на Київ. Михайло служив у третій морській піхоті. До того, дня не було такого, аби ми не спілкувалися. У мене навіть виробився рефлекс – перед тим, як заснути, я сідала на ліжко на пів сидячи і чекала його дзвінка. Пригадую в той вечір, подзвонив, розповів про те, як виводить цивільних з Ірпеня.


Якось я не тривожилася, чесно кажучи. Михайло – профі своєї справи, все своє свідоме життя воює. Все буде добре.


3 березня нам вдалося поговорити трохи довше, ніж зазвичай. Я ділилася своїми думками про те, що не вірю у награний патріотизм, у всіх цих людей, які тільки зараз висловлюють свою громадянську позицію.


На що Міша відповів: «Сьогодні були в черговий раз в Ірпені, бачив як розстрілюють цивільних, але я не міг нічого зробити, ми були під прикриттям. Якби показалися, по нас би відкрили вогонь, і по цивільних, які були з нами.


Люди зараз змінилися. Я відчуваю їхню підтримку. За цих людей я готовий померти».


Через два дні я сиділа ввечері за ноутбуком, займалася своїми волонтерськими справами. Чекаю на дзвінок від Міші. Але того вечора зателефонував не він.


Клята пташка

«Єлено, скажи, з тобою хтось є?», – чую голос найкращого друга коханого у слухавці. Я була вдома сама.


«Михайла більше немає... Ти маєш знати, що він тебе кохав так, як ніколи і нікого іншого», – каже голос по той бік. Я знаю.


Незважаючи на комендантську годину до мене приїхала мама. Я відразу сказала, що виїжджаю до Києва, бо в тих умовах їхати туди було дві доби. Мама просить лягти спати, а я не можу! Бо перед сном завжди чекала на нього. Я не можу заснути без його дзвінка! Навіть зараз я беру телефон, щоб когось набрати, а він у списку досі перший. Так хочу поговорити, порадитися, сказати, як я його кохаю…


Я називала його «котом» або «коханим», по імені майже не ніколи.


7 березня я вже була в Києві. Прощання і кремація коханого відбувалася там. Поховали Михайла Приступу в рідному Луцьку.


Пам’ятаєш, ти питала мене, чи були якісь передчуття біди? Тієї ж новорічної ночі у мене вдома померла кішка. Я дуже боляче переживала її втрату. Міша каже: «Ти так погано це переносиш!». Кажу йому: «Звісно, я любила цього котика! Це так боляче втрачати. Навіть не хочу у цьому контексті думати про тебе. Що я робитиму?». «Знайдеш собі іншого кота…».


А за день до його смерті, не подумай, я не забобонна, але мені на вікно прилетіла пташка і наче зависла дивлячись на мене. Я підняла на неї очі і подумала: «Лети звідси! Я не хочу тебе бачити!» У моїй сім’ї пташка – це поганий знак. Клята пташка.

Тікати від себе

Як я зараз? Успішно тікаю сама від себе. Після прощання з Мішею майже відразу повернулася до Чернівців. Потім через перипетії з його документами та речима їздила туди-сюди в Київ. У Чернівцях бути більше не змогла, бо кожна вуличка нагадує про нього. Якось поверталася з роботи пішки, бачу – люди гуляють, усміхаються, а біля крамнички з мармеладками отак-е-ена черга. Хоч раніше такого не пригадую. Я йду повз. Ми ніби на різних планетах…


Я перебралася до Києва. Там завжди була робота, завжди чимось зайнята, думати нема коли. Там познайомилася з Катею, госпітальєркою. Виявилося, вона теж втратила коханого на війні, теж морського піхотинця… Через декілька днів я дізналася, що буде вишкіл госпітальєрок і вирішила приєднатися. У мене, як-не-як, фельдшерська освіта.


Словом, пройшла вишкіл і одразу поїхала на ротацію.

Зараз я у Запорізькій області, можна сказати, що успішно від себе втекла. Допомагаю пораненим військовим.


Я розумію, що зараз консервую свої емоції, що це бомба сповільненої дії, що потім воно їбане. Я все це розумію! Але по-іншому не можу.


Мене підживлює любов до рідної землі. Хто б що не казав, але жага помсти – це те, що мене тримає. Навіть не тримає, а рухає вперед…

Моя мета – це зробити все, щоб те, що маємо зараз ніколи більше не повторилося.


Мене звати Єлена і мені тільки 23 роки.


コメント


bottom of page