– історія військової психологині та сапера
“У кожного свій фронт” для цієї
пари звучить буквально.
175-й день війни, середа
“Ukraine” – піднімаюсь я і Сергій. У той момент в мене мільйон думок та відчуттів. Я була в такому шоці, що помахала йому і так посміхалася, як дурепа. Він вже знав, хто я, але до цього моменту так і не знайомився. А я його вже бачила у фойє готелю, та сприйняла за іноземця.
“Не закохуйся, це – іноземець”
ВОНА:
…Мене звати Вікторія, зараз я військова психологиня. 5 років тому ми були у США на навчальному курсі для американських офіцерів. Декілька місць було для іноземців – і ми туди потрапили. Були на різних базах в різних штатах, а вперше зустрілися у Вашингтоні.
У нас був збір для міжнародних студентів-військових з тижневою екскурсією столицею. Чесно? Коли я його побачила вперше – одразу закохалася. Звернула увагу, що зовнішність у нього не європейська. І почала себе відмовляти: “Не закохуйся, це – іноземець. Воно тобі треба? Ти військовослужбовець, і будеш повертатися додому”.
Того ж дня наш куратор влаштував вечір знайомств. Він називав країни, а представники мали піднятися. Коли назвали нашу країну, ми встали обоє. Я знала, що є ще хтось з України, за тиждень до цього шукала його в соцмережах, щоб познайомитись і поспілкуватися перед зустріччю. Та не знайшла.
Потім під час екскурсії в Пентагоні він перехопив мене дорогою до туалету. Я біжу, а він: “Йду сьогодні з хлопцями в паб. Хочеш зі мною?”.
Наше перше побачення виглядало так: 5 незнайомих хлопців (з Сальвадору, Тунісу, Вірменії), Сергій і я.
Весь тиждень, поки ми були там, постійно спілкувалися. Я навіть його перед керівництвом відмазувала.
ВІН:
У той день, коли ми познайомилися, в Пентагоні була зустріч всіх студентів з їхніми аташе з різних країн. До нашого підійшли і сказали, що цими днями будуть а-ля міжнародні параолімпійські змагання, де будуть наші ветерани.
“Було би дуже круто, якби ви з Вікторією прийшли”.
Без питань, я завжди радий. Але сталася несподіванка…
Коли йшли з пабу в готель, ми з приятелем почали дуркувати. В результаті, я розсік собі чоло так, що довелося вночі зашивати: не могли спинити кров. Невелика рана, але сам факт. Дзвоню до аташе і кажу, що завтра не зможу бути, а самому так соромно: “Приїхав такий собі представник України – і розбив чоло”.
Дзвоню до генерала, розповідаю ситуацію. Кажу, що Вікторія приїде сама. Він сприйняв це нормально, але сказав: “Потім поговоримо”. Та Вікторія потім розказала таку казкову історію, що мене ніхто й не чіпав. Лише сказали: “Все окей, Вікторія вже віддулася за тебе”. У цей момент я зрозумів, що на неї можна покластися у будь-якій ситуації.
Сімнадцять годин на FaceTime
ВОНА:
Потім ми роз’їхалися по різних штатах. Я чомусь була впевнена, що ми більше не зустрінемося. Але Сергій телефонував мені щодня, дзвонив на FaceTime. Ми навіть спали не вимикаючи його! Просто ставили на подушку телефон – і так засинали. А хто перший прокидався, той і будив, FaceTime навіть не вимикався. Наш рекорд – відеодзвінок на 17 годин поспіль.
Коли в американців були вихідні на національні свята, Сергій приїхав до мене через 1500 кілометрів з Міссурі у Південну Кароліну. Ми поїхали до океану і провели там 4 дні. Ну і все, тоді я повністю втратила голову…
Він у грудні повернувся в Україну, а я залишалася в США ще до лютого. Сергій мене чекав і зустрічав. Навіть не поїхав на чергову ротацію в АТО 15 лютого, бо того ж дня я поверталася в Україну. Вигадав щось командиру частини і поїхав на два дні пізніше.
“Це буде моя жінка!”
ВІН:
Ще за 4 дні до першої зустрічі я знав, що Віка – українка. Вона ще навчалася на підготовчих курсах у Техасі, там була частина людей, які зі мною вчилися.
Коли ми вирушили в аеропорт, а звідти до Вашингтона, нам роздали папки зі списками представників. До мене підійшов хлопець з Вірменії, який був на тому курсі в Техасі. Каже: «Ти її знаєш?», і показав фото у Фейсбуці. Я: «О, добре!».
Але я тоді соцмережі майже не вів, Фейбуку зовсім не було у мене. Вже потім, коли ми були у Вашингтоні, я побачив що вона сиділа, усміхалася, туда – сюда. Волосся її кучеряве по всьому лобі, білі зуби світяться, очі горять… І я подумав: «Це буде моя жінка!».
Я вважаю це вищим за штамп в паспорті. Коли ти на якомусь духовному, моральному, фізичному та інтелектуальному рівні належиш жінці, а жінка – тобі. Коли вас пов’язує не дата весілля, а саме моральні принципи.
До освідчення ми бачилися сімнадцять днів
ВОНА:
Мені робили пропонували одружитися разів десять. Друзі, навіть хлопці, з якими я не була у стосунках. Батьки дивувалися, чому я відмовляю, а я хотіла дочекатися свого чоловіка.
З Сергієм я відчула це з першого погляду. Тому навіть не роздумувала і погодилася. Хоч він, як і я, буквально перед поїздкою до США, лише вийшов з тривалих стосунків. І він, мабуть, як і я, не думав, що це буде настільки серйозно.
На львівській ратуші Сергій мені освідчився. Загнав мене якнайвище, щоб мені нікуди було бігти.
ВІН:
Я рахував, що до моменту освідчення ми з нею бачилися 17 днів: 5-6 днів у Вашингтоні, 4 дні у Хілтоні на острові, потім у лютому 2 дні, коли зустрічав її зі Штатів, і в березні, коли я вже переїхав до Києва після ротації. А вже 18 квітня ми разом поїхали у відпустку до Львова.
Минуло п'ять років
ВОНА:
Після 24 лютого я не могла тут сидіти на місці, знаючи що там відбувається. Вирішила надавати допомогу як військовий психолог. Хоч позаду 14 років навчання, але я досі вчуся. . Робочі відрядження у мене дотепер: виїжджаю періодично на тиждень-два в різні місця.
ВІН:
Нюанси нашої роботи ми обговорювали задовго до вторгнення. Ми обоє офіцери, патріоти і батьки. І з повагою ставимося до бажання один одного виконати свій обов’язок і принести користь для країни.
Я розумів, що не маю жодного морального права сказати дружині: «Ти залишаєшся вдома і смажиш котлети». Тому зійшлися на тому, що кожен буде робити свою роботу. Про інше й мови не могло бути.
Сина ми відвезли до рідних. Так спокійніше.
У подарунок на свята - шолом, бронежилет і підривна станція
ВІН:
Спочатку ми не бачилися зовсім. Вперше зустрілися 9 березня, десь 3 хвилини. Я працював навколо Києва, заїхав у справах – і привіз Вікторії подарунок на 8 березня – шолом. Обійнялися, подивилися один одному в очі і сказали: «Ну все…».
ВОНА:
Потім через місяць, коли були на Донбасі, подарував мені бронежилет. У нас так склалося, що даруємо один одному лише необхідні речі. Я на день народження Сергію подарувала маленьку підривну станцію, бо він сапер.
Після 24 лютого так виходило, що я всюди його переслідувала – де він, там і я, бо обоє виконували завдання в одних і тих самих місцях. Але зустрічалися буквально на кілька хвилин. Один раз на годину зустрілися, поговорили.
ВОНА:
Ми обоє вирішили, що нам не варто служити в одному підрозділі. Ми не змогли б виконувати свої обов’язки максимально якісно, бо переживали б один за одного і наражали себе і весь підрозділ на небезпеку.
Коли я перебуваю у гарячих точках, думки в першу чергу про сина. Для мене це ще більша мотивація вижити, зробити скоріше свою справу і зробити її добре, щоб ми якнайшвидше перемогли.
ВІН:
У мене особисто ніколи не було цілі загинути, тому в усіх екстремальних ситуаціях, у першу чергу я думаю, як з неї вийти. А так щоб сидіти і думати, коли відпрацьовує артилерія: «Боже, де моя Віка? Де мій синок?». Нє. Я думаю завжди про те, що робити, аби я зміг їх побачити.
Щоденник
ВОНА:
У нас є щоденник спільний. Ми ще у США купили блокнот і вели його. Він то у мене був, то я Сергію надсилала. Ми там писали всі свої думки і почуття. Зараз вже не так часто ведемо, але буває, що беремо і гортаємо. Часом записуємо, якщо є чим поділитись, але немає змоги поговорити про свої думки.
ВІН:
Я намагаюся її завжди зрозуміти. Навіть якщо я її не розумію. Можу зустріти з поїзда, побачити і сказати: «О, нам треба поговорити». Бо кожному психологу потрібен психолог.
Останні кілька років я не пам’ятаю, щоб ми сварилися взагалі. І то не сварки, а просто розборки. Ми все намагаємося вирішити розмовою, і настав час, коли в нас з’явились дві думки.
Comments