- Історія Лєни та Роми Жуків
п'ятниця, 191-й день війни
Тринадцять і двадцять шість — це наші числа
13-го серпня у Роми День народження, а 26-го жовтня — у мене. Це наші числа. Кумедно, але навіть ремонтуючи квартиру, ми робили відступи між поличками кратними 13 і 26.
Я дізналася про Ромину загибель у день, коли ми мали побачитися. 26-го травня. Я їхала до нього в Запоріжжя.
Він довго-довго не дозволяв мені приїжджати. Я місяць вмовляла і таки знайшла привід — привезти автівку, яку ми придбали за кордоном. У нас маленький Suzuki Swift, а за чуже авто я ніколи не сідала. Але війна відкриває нові грані людей. І я йому сказала: якщо я змогла тією машиною приїхати до України, то зможу і до нього.
Рома розповідав, що тваринам дуже важко під постійними обстрілам, тож ми зібрали багато їжі для тварин. 30-31 травня ми з подругою Тетяною (чоловік якої служив з моїм), а також з побратимами Роминого комбата, які везли гуманітарну допомогу, мали їхати. Але 20-го травня Рома вніс у наш спільний календар позначку на 26-те травня – День народження побратима.
Досі не можу пояснити чому, але щойно побачила цифру 26, то зрозуміла, що того дня маю бути там... Я змінила плани всіх: свої, Тетяни, підбурила друзів комбата… Казала, що мені треба їхати. І 26 травня десь о 17-18 годині я приїхала в Запоріжжя. А кількома годинами раніше об 11 чи 12, Рома загинув. Я не встигла буквально на кілька годин...
Що ж це, якщо не наш сильний зв’язок? Ось чому я так сильно відчула це число! Рома народився 13-го, а загинув 26-го… Така от доля. Відчуваю, що помру старенькою, але точно 13-го числа... Тому що це наші цифри.
Спочатку все відчув Рома. Початок нашої історії
Ми познайомилися в 2004 році — вчилися на одному курсі факультету туризму. Я чогось запам’ятала його з першого дня: тоді Рома з товаришем, який згодом став нашим кумом, дуже гучно сміялися, а я собі подумала, що університетські хлопці такі ще діти!
Тоді я не уявляла нас разом. Та й у мене були інші стосунки — моє серце було зайняте. Але я пам’ятаю його таку особливу ненав’язливу увагу. Я відчувала, що він мене слухав і чув. Коли у нас був період флірту, я була до нього строга, наче викладачка, постійно ставила його на місце. Ми прогулювалися набережною, сміялися, а я вдавала з себе неприступну скелю. Десь мені його навіть було шкода… І все ж мені подобалося отак віджартовуватися. Але потім... Завдяки Роминій впертості, наполегливості і скромній впевненості в собі, я змогла розгледіти у ньому щось особливе, чого не бачила ні в кому іншому.
Згодом Рома мені розповів, що молився в церкві за наші стосунки. Не знаю, хто ще б таке робив. А він молився і казав:
"Я розумію, що в неї інші стосунки. І, можливо, я роблю неправильно. Можливо, це гріх, що я руйную ті стосунки, але... Боже, будь ласочка, якщо вона має бути моя, то нехай буде. Якщо ні, то я прийму будь-яке твоє рішення".
Він одразу обрав дату нашого весілля! Уявляєте? Сказав, що маємо одружитися 13-го в суботу. Сказав, що це наше щасливе число. Знайшов суботу 13-го одразу після нашого випуску, вніс її в календар у старому кнопковому телефоні і просто сповістив, що одружиться зі мною 13-го червня 2009 року. Так і сталося.
Об’єднані спільною справою
Ще з студентських років ми мали чимало спільних проєктів. Наприклад, представляли різні туристичні об’єкти Закарпатського краю — від санаторіїв до готелів. Тож першу половину дня ми проводили на парах, а після них брали камери зі штативами і їхали на нічну зміну робити панорамні світлини готелів. Таким чином хотіли заробити грошей, бо не мали в кого просити допомоги.
На третьому курсі Рома влаштувався дизайнером в автомобільну компанію. Паралельно вчився і ходив у гори. А потім вже почав постійно займатися фото та відео зйомками. У нього виходило дуже класно! Всі фото та відео в наших проєктах — це його неймовірно крута робота.
До речі, свої проєкти ми завжди починали дуже спонтанно. Якось вирішили допомогти одному хлопчині з лікуванням зору і так створили проект "POVNA BANKA" — екологічний фуд-стартап, в рамках якого ми готувати крафтове варення і чаї з карпатських ягід та трав, із ягід, які збирав той хлопчина. Завдяки цьому зібрали спільноту свідомих людей, з якою навесні 2021 року у Карпатах разом висадили 1000 сосен і 20 ялинок.
А якось під час відпочинку, коли ми з Романом сказолазили в Карпатах, вирішили створити екологічних рух "CHYSTO.DE!?". Тоді ми потрапили у неймовірно мальовниче, але дуже засмічене місце — Вільшанське водосховище. Там 90 гектарів водного плесу оповиті вінком з гір та дерев! Однак туди течія зносила всі відходи, які люди скидали в річку... Нам було дуже боляче на це дивитися, бо ми дуже любимо природу.
І тоді ми захотіли спробувати прибрати там. Я написала в соцмережах, що ті, хто хоче мені щось подарувати на День народження, можуть поїхати зі мною до цього водосховища на прибрання. На мій заклик відгукнулося більше 20 людей. Ми закупили рукавички, мішки, їжу для барбекю і поїхали з друзями у те місце.
А через тиждень ми повернулися туди знов. Відтоді влаштували вже 14 таких екопікніків. Ми з чоловіком майже два роки жили цією справою: робили екопікніки, створювали там контент і кричали голосно про ту локацію. Мріяли, щоб колись це місце отримало якийсь природоохоронний статус. І я досі роблю все можливе для цього... Після Роминої смерті для мене діло честі закінчити цю справу.
"Він пішов у військкомат четвертого березня, а сьомого вже був у Запорізькій області"
Перед війною ми збирали кошти на обладнання для екопікніка. Нам допомогла в цьому одна IT-компанія. А коли почалася війна, ми вирішили, що ці кошти передамо на потреби ЗСУ. Паралельно я допомагала приймати переселенців у котеджі неподалік Мукачева. Ми застеляли ліжка, привозили продукти, готували, відповідали на дзвінки... То був дуже важкий період. Перші дні здавалися тижнями. Рома був поруч.
Наші діти дуже стресували через війну і брак нашої уваги: постійно сиділи в телефонах, читали новини, а потім ставили питання. Тому ми вирішили відправити їх з моєю мамою за кордон. Це розв’язало нам руки — ми змогли більше допомагати.
Роман почав допомагати у волонтерському центрі. Коли налагодив процес там, то з другом Ігорем Гулезою пішов у тероборону. Вони обидва не мали ніякого військового досвіду, тож сподівалися там навчитися всьому. Та їм сказали, що місць немає — можна тільки в ЗСУ. І Рома пішов.
Я намагалася його зупинити, хоч він просив цього не робити. Не могла по-іншому, бо ж він був зовсім непідготовлений до війни, розумієте? Зі своїми знаннями і вміннями він міг бути значно кориснішим тут, в тилу.
Та вже через три дні його привезли у Запорізьку область. Коли він опинився там, то просто не міг сидіти без діла. Бути корисним – це про Рому. Тоді він розповів, що вміє робити і йому дали дрон для навчання. Дрон виявився пожертвою від нашого кума, того хлопчини, який на першому курсі разом з Ромою гучно сміявся.
Рома не вмів на такому дроні знімати, але він розбирався. Він міг розібратися у будь-чому: від тенісної ракетки до лиж з ключкою, до музичних інструментів та навіть до швейної машинки, яку колись нам подарували. Я не розумілась, а він завжди дізнавався, цікавився та вчив мене. І тоді він зрозумів, що він хоче допомагати хлопцям відстежувати, де знаходиться ворог, наводити і тому він став розвідником-пілотом дронів.
Запам’ятати тата таким...
Мені казали, що не треба розповідати дітям про загибель тата. А я дві доби намагалася зупинити поширення інформації про це в соціальних мережах, щоб, не дай Боже, мої діти, які були за кордоном, не дізналися все так. Я хотіла повідомити їм особисто, бо ми завжди-завжди спілкувалися з дітьми, як з дорослими: відверто та щиро. Сказали неправду один раз — коли Рома пішов на війну. Щоб не травмувати Устимка та Серафимчика.
Мені хотілося, щоб діти були присутні на похороні Роми. І церемонію я хотіла таку, щоб діти зрозуміли — їхній тато пішов гідно, він — герой. Хоча сам Рома просив не називати його так. Він свідомо обрав цей шлях, аби на нього не довелося ступали його дітям. Рома казав:
"Дивися, скільки часу це все триває! Вже 8 років тягнеться, або й узагалі від здобуття Незалежності. Не маємо спокою. Я не хочу, щоб це спіткало моїх дітей. Тому й приймаю таке рішення. Це я маю відстояти незалежність, а не вони!"
Рома був дуже доброю і світлою людиною, тому мені не хотілося робити траурну церемонію, на якій всі плакатимуть. Хотілося зробити світле прощання. Я думаю, що це правильно — запам’ятати тата добрим, чуйним, але, водночас, з міцним внутрішнім стержнем і непохитним у боротьбі свою правду.
Щоб зрозуміти, якою саме має бути церемонія, я спілкувалася з ним, запитувала, як правильно? Для цього гортала його сторінку, шукала там відповіді. В один з вечорів натрапила на пост Романа, в якому була його улюблена мелодія — "Танго свободи". Знайшла її на Youtube, переслухала і зрозуміла, що саме так хотів би Рома.
І тоді ми зробили світлу церемонію — приміщення було білим, а всі у вишиванках. У церкві ми поставили величезний екран, на якому транслювали фото з життя Романа: наші сімейні, з друзями, його особисті. А ще принесли фортепіано, на якому грали Серафим з викладачем, а моя подруга на скрипці їх супроводжувала. Виконували "Танго свободи" під акомпанемент оплесків. Все, як він хотів...
Я всім кажу: "Лєна Жук завдяки Ромі Жук"
Всі завжди думали, що Лєна сильніша за Рому. А по факту люди часто не усвідомлюють, що означає внутрішня сила. Бути сильним — це підтримувати. Десь бути невидимим або нижчим за іншого, допомогти йому, підставити плече. Бути його крилами, його сильним тилом. У цьому більше мудрості та сили. Розумієте, про що я?
Він мав особливу мудрість і спокій. Я — зовсім інша людина: емоційна, енергійна, спалахую від іскри. Хмм.. точніше, раніше спалахувала. Він зробив мене іншою. Я всім кажу:
"Лєна Жук – це завдяки Ромі Жук".
Війна мені це вкотре підтвердила. Я побачила, що він сміливіший за мене. Ще на початку повномасштабної війни я казала психологу, що абсолютно не боюся втратити своє життя, не маю страху померти. І я розуміла, що якби не діти, то стояла б пліч-о-пліч з чоловіком. Мене тягнуло до нього більше, ніж до дітей у безпечне місце.
Бо ми з ним єдине ціле. Тому мені легше стояти з ним на фронті. Але я розуміла: якщо буду поруч, йому буде складніше. Тому й залишалася посередині — між дітьми і Романом. Діставала необхідні речі, авто, дрони — все, що потребували він і побратими. І зараз продовжую це робити, бо війна не закінчилася.
Comments